Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю. Остап Вишня Тарас Григорович Шевченко - птах, який своїми крильми розсунув хмари та відкрив народові шлях до сонця. А хіба ж поезії його - не сходинки на небеса? Славетний "Заповіт", на мою думку, є найважливішою частиною нашої подорожі до щастя. Не існує, напевне, українця, котрий не знав би знаменитого: І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим, тихим словом. Щоб зрозуміти вищезгаданий "Заповіт", треба цілком зануритись у тодішній світ, поглянути на знамениту поезію очима Шевченкових сучасників. Смерть, біль, неволя... Цими єдиними трьома слловами можна зхарактеризувати становище людей. Вони повністю перебуввають під владою панів, які Кайданами міняються, Правдою торгують Усюди лише непроглядна темрява, ніякого майбутнього. І раптом, наче проблиск сонячного проміння, у житті кріпаків вогнем спалахнув Кобзар. Його віршів підбадьорювали нещасних, не давали їм падати духом. Жорстокі царі та жандарми, помітивши вплив Шевченка на громадкість, заперечуючи українську мову, не раз намагалися згубити його. Але навіть після смерті Тарас Григорович повернувся до нас своєю палкою піснею, живучи у написаних словах. І поневолені, як пророкував наш геній, звільнилися від кайданів лихих панів. Та на цьому роль поезії Кобзаревої не скінчилася. Хіба вже досягла Вкраїна вершин своєї краси та можливостей? Ні! Чи всі земляки наші нагодовані та щасливі? Ні! Тож наберімося наснаги з цілющогго джерела Шевченкової поезії, візьмімо "Заповіт" за гімн, і розбудуймо нашу країну до найвеличнішої держави, аби справдилося Шевченкове пророче: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі
Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який; діти баби качали з снігу. Дід і каже до баби: — Ходім і ми скотім бабу собі. Баба і каже: — Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку. — Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину. Пішли і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили. І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитячі обтягаться, стала вона личком вертіти. Дід і баба радіють: ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається. Через певний час стала дитинка ходить і балакать. Дівчинка. І дав дід ім'я: Сніжниця. Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять день стало півдівки і проворна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так як папір білі. Сусідні дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх. Після великодніх свят, як сонце пішло вище, тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у холодок. І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь і співать. — Ну, Сніжниця, бери і ти за нами! Розігналася Сніжниця за ними І, як збігла на вогонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась. Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що Бог зна, де їхня Сніжниця і ділась. Так і дід і баба як були, так і зостались.
ричи не пойди куда и околь сибе знашоу тореодори з васюкивки