Дуже ! 5. від поданих сполучень утворіть по одному складному слову (частиномовна 11алежність не має значення), заіншіть їх: чотири осі, панорама зі світлом та звуком, корисний для суспільство, кривий ріг
Відповідь:Лисиця виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна.
Над лисячою норою від краю поля довгов'язий "дикун" крав колгоспну картоплю. Лисиця тихенько свиснула. Але на цей раз свиснула не вона, а довгов'язий "дикун" свиснув своєму корешу, аби той біг швидше. Кореш біг старим деснянським річищем, і дві його сині спортивні сумки з білими літерами "Києву — 1500" читалися далеко, прочитала їх, видно, і лисиця, бо знову гулькнула у нору.
Лисиця жила в старому деснянському березі під старою дикою грушкою, і кращого місця для неї не було: від лівого ока на горбі темніє ліс із пахучим селом Соколівка, від правого ока тече правдива Десна. Перед норою внизу лежить моє озерце з чаїними гніздами в рогозі, за озерцем сидить моя копичка, де я виглядаю по шию в сіні, а далі, скільки біліє чаїне крило, туманіють деснянські луги, з мишами і жуками, жабами та вужами.
"Дикуни" похекали з картоплею до Десни, до палатки, і лисиця знову виглянула з нори: когось вона гладила у норі, бо вуса її тремтіли.
Я вивільнив з-під боку залежану руку і вже хотів було закуняти, як сонна моя копиця затрусилася і щось під нею бабахнуло: запахло чимось таким, що мені і навіть лисиці не стало чим дихати. Лисиця обхопила лапами звіробій і стала в нього внюхуватись, щоб не вчадіти... Я перегнувся з копиці і побачив, як об мою копичку чухається такий собі дикий кабанчик завбільшки з наш човен "Прогрес". Боки йому роздуло, мабуть, від пізньої вечері на картоплищі, і от прикурнув на ніч під моєю копичкою, переїд від картоплі на ранок дав себе знати, і кабан сам себе розбудив. Чухався він, як і належить чухатись мерові тутешніх лугів з корінцями медових трав, полів з картоплями, лісів з дубняками і прочая, і прочая.
З того берега в Десну упало дві берези — проплив сірий з черевцем теплоходик з Києва, вперся в Десну, і Десна, вириваючись з-під нього, так ударила хвилями в свій низький берег, що берези не встигнули навіть ойкнути.
Кабан понурив рило в луг і став наслухати: до падіння беріз він звик, падали в Десну вони часто, і вони, і осокори, звик до човнів, впізнавав їх по голосу, який "Прогрес", чи "Казанка", а по суботах і неділях відходив з Десни подалі в луги — так гриміло, що аж боліло кабанові у вухах від Алли Пугачової і тих човнів,— звик до всього. Кабан, видно, почув мене. Він оглянувсь на луги — ніде нікого, лише далеко вдалині в сизо-малиновому тумані з машини злазили косарі, Десна ще порожня, сонна, двоє "дикунів" на березі чистять картоплю, хай собі чистять,— каже про себе кабан,— я їх не боюсь, я сам — дик, лисицею пахне з-під грушки старого берега, нехай собі пахне, що я, лисиці ніколи не чув?!
Кабан задер рило на копицю, але я вже заслонив обличчя віхтем сіна й дивився на нього крізь сіно. Над копицею продеркотів кукурудзник, над кукурудзником в пірчастих хмарах розминулися два реактивні — кабан звик і до літаків, слава богу, не один рік на світі живе... Трактори і машини, літаки і човни — всі вони були його сусідами по життю, кабан їх не боявся, швидше, вони боялись його. Але — що ж таке? — наче нікого нема і наче хтось є?.. Раптом кабанові на рило, на самісінький п'ятачок, сіла синя бабка, сіла, засміялася синіми крильцями, ще й ніжку встромила кабанові у ніздрю, бо там було ніжці тепло.
Кабан скосив очі на свій п'ятачок, на бабку, і його щетина піднялась, як намагнічена, кожна щетинка застриміла окремо: сів би йому на рило літак чи трактор, то було б ще нічого, ті хоча б то спиталися, а це ж сіло без спросу, бринливе і синє, ще й лапу у ніздрю запхало, добирається лапою до серця — пропало серце!.. І тут, рятуючи богом дане єдине життя, мер лугів і лісів, боліт і полів і прочая дав такого горака і знову бабахнув так, що копиця моя задиміла! Позривалися з гнізд і закричали не своїми голосами чайки, а в пахучому селі Соколівка заплакала чиясь маленька дитина...
Кабан нісся лугом, з нього вистрілювала неперетравлена за ніч картопля, і, вже зовсім легкий, він просвистів поміж помертвілими "дикунами", вплужився у Десну, проорав її світанковий малиновий сон, виборсався за впалими березами на берег, гидливо оглянувся та й емігрував у потойбережний деснянський лісовий світ.
Лисиця рвала боки зі сміху: вона давно знала цього пришелепкуватого дурнобіга, якому, як переїсть, ні з того ні з сього щось таке привередиться, і він так само, ні з того ні з сього, зривається і пре-летить, аж повітря горить за ним...
Пояснення:це все що змогла. Якщо не важко то коли відповідь гарна постав як найкращу будь ласка
Коли я замислююся про свою майбутню професію, в першу чергу мене цікавить її корисність та практичність. Є багато професій, які на сьогодні в моді, про які всі мріють. Наприклад, економіст, юрист, журналіст, рекламіст, менеджер. Але модна професія не завжди така потрібна в суспільстві, як думають випускники шкіл. Потім, наприклад, важко знайти роботу разом iз сотнями таких же, як ти. Так що у виборі своєї спеціальності я не буду озиратися на моду і на рекламу. Я хочу стати будівельником. Чому я зробив такий вибір? Професія будівельника — справжня чоловіча професія. Вона дуже цікава та вимагає високої кваліфікації. Ця робота відповідальна і високооплачувана, тому що дуже затребувана. Умілі будівельники необхідні завжди, тому що, хочеш не хочеш, а нові будівлі створювати потрібно. Старі будинки руйнуються з часом. Навіть для того, щоб реконструювати стару споруду, потрібна робота будівельників: інженерів, виконробів, кваліфікованих робітників. Міста не обійдуться без нових висотних будинків, офісних будівель, торгових центрів. Мені хотілося б створювати різні будівлі. Наприклад, бізнес-центри чи виставкові зали сучасної архітектури. Подібні будівлі я бачив на фото в Інтернеті і в журналах. Ще хотілося б докласти зусиль до сворення зручних і просторих будинків, квартир для людей. Щоб ніхто не жив в тісноті і незручностях. Можна побудувати ще театр в старовинному стилі. Такий, щоб не можна було його відрізнити від шедеврів світової архітектури. Або унікальний міст через річку, як у Києві через Дніпро. А про те, що хороші будівельники дуже потрібні, коли десь створюється нова фабрика чи завод, я навіть не згадую! Замало придумати нові технології, ще потрібні люди, які втілять їх у життя! І ці люди — будівельники. Від праці будівельника завжди є практична користь. Я вибрав професію будівельника, бо хочу бачити реальний результат своєї праці. А ще я хочу бачити, що цей результат потрібен людям, що вони радіють красі і зручності будівель, які я будував.
Відповідь:Лисиця виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна.
Над лисячою норою від краю поля довгов'язий "дикун" крав колгоспну картоплю. Лисиця тихенько свиснула. Але на цей раз свиснула не вона, а довгов'язий "дикун" свиснув своєму корешу, аби той біг швидше. Кореш біг старим деснянським річищем, і дві його сині спортивні сумки з білими літерами "Києву — 1500" читалися далеко, прочитала їх, видно, і лисиця, бо знову гулькнула у нору.
Лисиця жила в старому деснянському березі під старою дикою грушкою, і кращого місця для неї не було: від лівого ока на горбі темніє ліс із пахучим селом Соколівка, від правого ока тече правдива Десна. Перед норою внизу лежить моє озерце з чаїними гніздами в рогозі, за озерцем сидить моя копичка, де я виглядаю по шию в сіні, а далі, скільки біліє чаїне крило, туманіють деснянські луги, з мишами і жуками, жабами та вужами.
"Дикуни" похекали з картоплею до Десни, до палатки, і лисиця знову виглянула з нори: когось вона гладила у норі, бо вуса її тремтіли.
Я вивільнив з-під боку залежану руку і вже хотів було закуняти, як сонна моя копиця затрусилася і щось під нею бабахнуло: запахло чимось таким, що мені і навіть лисиці не стало чим дихати. Лисиця обхопила лапами звіробій і стала в нього внюхуватись, щоб не вчадіти... Я перегнувся з копиці і побачив, як об мою копичку чухається такий собі дикий кабанчик завбільшки з наш човен "Прогрес". Боки йому роздуло, мабуть, від пізньої вечері на картоплищі, і от прикурнув на ніч під моєю копичкою, переїд від картоплі на ранок дав себе знати, і кабан сам себе розбудив. Чухався він, як і належить чухатись мерові тутешніх лугів з корінцями медових трав, полів з картоплями, лісів з дубняками і прочая, і прочая.
З того берега в Десну упало дві берези — проплив сірий з черевцем теплоходик з Києва, вперся в Десну, і Десна, вириваючись з-під нього, так ударила хвилями в свій низький берег, що берези не встигнули навіть ойкнути.
Кабан понурив рило в луг і став наслухати: до падіння беріз він звик, падали в Десну вони часто, і вони, і осокори, звик до човнів, впізнавав їх по голосу, який "Прогрес", чи "Казанка", а по суботах і неділях відходив з Десни подалі в луги — так гриміло, що аж боліло кабанові у вухах від Алли Пугачової і тих човнів,— звик до всього. Кабан, видно, почув мене. Він оглянувсь на луги — ніде нікого, лише далеко вдалині в сизо-малиновому тумані з машини злазили косарі, Десна ще порожня, сонна, двоє "дикунів" на березі чистять картоплю, хай собі чистять,— каже про себе кабан,— я їх не боюсь, я сам — дик, лисицею пахне з-під грушки старого берега, нехай собі пахне, що я, лисиці ніколи не чув?!
Кабан задер рило на копицю, але я вже заслонив обличчя віхтем сіна й дивився на нього крізь сіно. Над копицею продеркотів кукурудзник, над кукурудзником в пірчастих хмарах розминулися два реактивні — кабан звик і до літаків, слава богу, не один рік на світі живе... Трактори і машини, літаки і човни — всі вони були його сусідами по життю, кабан їх не боявся, швидше, вони боялись його. Але — що ж таке? — наче нікого нема і наче хтось є?.. Раптом кабанові на рило, на самісінький п'ятачок, сіла синя бабка, сіла, засміялася синіми крильцями, ще й ніжку встромила кабанові у ніздрю, бо там було ніжці тепло.
Кабан скосив очі на свій п'ятачок, на бабку, і його щетина піднялась, як намагнічена, кожна щетинка застриміла окремо: сів би йому на рило літак чи трактор, то було б ще нічого, ті хоча б то спиталися, а це ж сіло без спросу, бринливе і синє, ще й лапу у ніздрю запхало, добирається лапою до серця — пропало серце!.. І тут, рятуючи богом дане єдине життя, мер лугів і лісів, боліт і полів і прочая дав такого горака і знову бабахнув так, що копиця моя задиміла! Позривалися з гнізд і закричали не своїми голосами чайки, а в пахучому селі Соколівка заплакала чиясь маленька дитина...
Кабан нісся лугом, з нього вистрілювала неперетравлена за ніч картопля, і, вже зовсім легкий, він просвистів поміж помертвілими "дикунами", вплужився у Десну, проорав її світанковий малиновий сон, виборсався за впалими березами на берег, гидливо оглянувся та й емігрував у потойбережний деснянський лісовий світ.
Лисиця рвала боки зі сміху: вона давно знала цього пришелепкуватого дурнобіга, якому, як переїсть, ні з того ні з сього щось таке привередиться, і він так само, ні з того ні з сього, зривається і пре-летить, аж повітря горить за ним...
Пояснення:це все що змогла. Якщо не важко то коли відповідь гарна постав як найкращу будь ласка