1. Як нема дров, вогонь погасне; як не буде донощика, утихне сварка.
Відповідь: В) крапка з комою.
Пояснення: Речення має розділові знаки (за правилом про усладнені і далекі частини складносурядних речень).
2. Преславне українське слово звучить у серці у моїм, бо мова- хліб, а не полова: я чув її із уст батьків.
Відповідь: Г) двокрапка.
Пояснення: Речення входить до складу безсполучникового складного, бо розкрило зміст першого речення в цілому ("Преславне українське слово звучить у серці у моїм, бо мова- хліб, а не полова...")
3. Обернувсь козак, переступаючи через поріг,-і серце його заграло: Леся не спускала з нього очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами.
Відповідь: Г) двокрапка.
Пояснення: теж саме, що й в другому питанні.
Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.
Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.
Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Україна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби.
Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапазон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречено трудилися задля України, задля свого народу.
Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.
Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття.
Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність.
Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цього — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.
Франко стоїть серед тих великих порадників, мислитслів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.
Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досвідом, з його духу печаттю.
Багато людей говорить, що її як такої не існує, бо хоча б одна із сторін через певний час закохується і це переростає в стосунки. Однак хотілося б вірити, що існують такі люди, які просто дружать і спілкуються на вільну тему, діляться секретами та переживаннями…
Однією із запорук справжньої дружби можна вважати підтримку в тяжких ситуаціях, які підносить нам життя, як випробування. «Справжній друг пізнається в нещасті» – так писав Езоп. Справжніх друзів не можна ображати, а особливо, якщо це друг протилежної статі, тому що повага – одна з головних причин міцної дружби. Про друзів не можна забувати. Ми їх самі обираємо, і якщо вони змінилися у кращий чи гірший бік, ми повинні завжди зрозуміти їх. Можливо, навіть порадити, як краще вчинити в тій чи іншій ситуації, або тягнутися за ними, якщо вони ідуть до вершини.
Часто можна почути, що дружби між хлопцем і дівчиною не буває. Але як бути з інтернетним спілкуванням, яке стало модним у наш час? Серед моїх знайомих є такі, які дружать через соціальну мережу і не бачилися ще жодного разу. Вони не можуть прожити жодного дня, щоб не поговорити та не обговорити щось. Тим не менше у кожного з них є своє особисте життя. Хтось може сказати, що це божевілля, інші вважатимуть, що так і повинно бути. Це все реалії XXI століття, коли ми можемо знайомитися у соціальних мережах, довго спілкуватися, за у гості, сумувати, переживати і «до нестями» дружити.
У кожному віці дружба між людьми протилежної статі має свою забарвленість. Шкільні роки – це пора безтурботного дитинства, веселих пригод та мрій. І звичайно, що не обходяться вони без дружби із дівчатами. Вона може бути нетривалою, з різними своїми помилками та особливостями, а буває і навпаки – до кінця шкільних років. Дружба міцна тоді, коли є взаєморозуміння, спільні погляди та інтереси, почуття гумору, тобто духовна спільність, яка інколи може перерости і в кохання…
Чи варто дорожити такою дружбою? На мою думку, така дружба потрібна, якщо вона справжня. Часто представниці жіночої статі бувають в житті набагато практичнішими і мудрішими, ніж хлопці.