Малювати я люблю. Малюю те, що цікаво мені зараз. На свята для подарунків малюю мімози, тюльпани, ялинкові гілки з іграшками, ордени з танками та літаками. Космічні кораблі й інші планети малюю після переглянутого фільму чи прочитаної книги. Захопився доісторичними тваринами- динозаври й перавісні люди заполонили альбом. Малюю безсистемно, гроблячи акварель і гуаш своїм змішуванням. Убиваю свої пензлі експресивною манерою малювання й небажанням їх мити після малювання. Сточую олівці і прикушую язик при оформленні чергового "шедевру". У нашому місті є ізостудія. Я теж вирішив, що буду вчитися малювати. Прийшов на заняття й повідомив про це викладача. Цього дня треба було малювати простим олівцем гіпсовий зліпок, на якому були кетяги винограду й його листя. Це виявилось першим і останнім заняттям - не цікаво. І я, повернувшись додому, продовжую малювати сам для себе.
І уявляється мені степ. Широкий, безмежний, незайманий. Передранішній
вітер злегка хвилює тирсу. Бліде небо мигтить зірками до блакиті, що оповила
степову далечінь. У синьому тумані ледве мріють козацькі могили. Чорніють
здалеку лози. Між небом і землею якась таємна змова. Чи то вони чаклують
разом, бо якоюсь таємницею віє від них, чарами віє від того синього простору.
Край шляху, в долинці, догорає вогнище. Білий димок, хвилюючись,
здіймається догори понад чумацьким табором, що чорніє у пітьмі, немов якесь
дивовижне чудище. Табір ще спить. Степова тиша пожадливо підхоплює всі
звуки... Табір ще спить. Тільки не спить чогось чумацький отаман.
Думає він свою довічну думу про нелегке життя українців.