З самого дитинства ми знаємо, що у світі існують дві непримеренні сили – добро і зло. Що ж несуть у собі ці дві сили? Добро – це світла, сонячна сторона нашого буття, що пов’язана зі справедливістю, миром, коханням та злагодою. Зло – це бік темряви, де володарює обман та жорстокість, єгоїзм та зрада.
Але чи завжди добро, навіть у наш час, йде на благо людині? Стається так, що і добро може перетворитись на зло. Можна привести такий приклад: друг дав списати домашнє завдання однокласникові. Що у цьому страшного? Нічого, якщо не брати до уваги той факт, що однокласник не отримав жодних знань.
Цей одвічний двобій відбувається не тільки у сучасному світі, а й на сторінках творів видатних авторів, адже кожен із нас хоч раз замислювався над питання добра і зла. Так, у творі П. Мирного «Хіба ревуть воли...» ми бачимо роздвоєність Чіпки Варениченка, що стоїть перед вибором між добром і злом. І стається так, що на певному етапі його життя, ці дві непримиренні сили знаходять у ньому поєднання: вдень він працює, а вночі з товаришами знову ступає на злочинну стежку.
Сучасний світ повний як добра, так і зла. Проте я вірю, що в душі кожного із нас, все ж таки добро переможе над злом. Якщо кожна людина перед тим, як діяти задумається, чи благою буде ця дія, навіть якщо вона продиктована самими добрими мотивами.
Объяснение:
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.
Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.
Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.
Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:
Та де б не ходив я в далекій дорозі,
В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую вогник у тихій тривозі
І рідну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмучені очі,
Хоч тінь там моя промайне.
Бо світиться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
Объяснение: