ответ:У театр ходжу 3-4 рази на місяць. Звичайно, бувають місяці, коли вдається частіше, але трапляється і навпаки.
Театр люблю з дитинства, переважно через можливість гати наживо за грою акторів. Це як захоплива кінострічка, але без дублів і права на помилку. Я часто порівнюю це з фотозйомкою на плівку: ти маєш один кадр і повинен його не зіпсувати. Мені подобається те, як акторам, режисерам і решті, хто працює над створенням вистави, вдається без особливих спецефектів, іноді навіть без декорацій, витворити цілий світ.
Ходжу в різні театри і навіть намагаюся відвідувати театри в інших містах, коли подорожую. Завжди беру з собою друзів, мабуть, переважно тому, що люблю ділитися емоціями. Нерідко збираю великі компанії, люблю залучати людей до цієї культури.
Театр Франка став моїм улюбленим давно, ще з підліткових років. Тоді він аж запав у душу, особливо коли я вперше побачила на сцені Богдана Сильвестровича (Богдан Ступка – ред.). Тепер важко сказати, чому він улюблений, мені подобаються й інші театри. Мабуть, театр Франка – це як перша закоханість, залишилося багато теплих спогадів. Я навіть мала нагоду познайомитись і поспілкуватись зі Ступкою – це була визначна зустріч у моєму житті.
Я завжди жартую, що обираю вистави за принципом «ще не бачила». Але насправді можу відвідувати один спектакль кілька разів. Часто доводиться обирати вистави під компанію чи подію – це як обирати фільм для перегляду.
На мене стільки вистав справляли враження, що важко пригадати якусь одну. Згадується переважно щось з останнього. Наприклад, вистава «Тату ти мене любив?» в театрі «Золоті ворота». Вона вразила саме історією – життєвою і близькою – та акторами, котрі передали всі її тонкощі. Просто неймовірно, як у маленькому чорному залі, з абсолютною відсутністю декорацій, завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картинка. Ти бачиш місце, де все відбувається, – і це ще більше персоналізує сприйняття спектаклю.
Як дитина відчуває себе серед людей-однолітків? Цікаве питання, точної відповіді на яке не знайти. Все залежить від певної дитини, її характеру, поведінки в суспільстві та наявності зв'язку з однолітками. Деякі, досить сором'язливі чи просто замкнені у собі діти, дуже важко переживають спілкування з однолітками чи навіть з людьми у цілому. Їм важко знайти спільну тему для розмов, відчувають невпевненість і дискомфорт в присутності інших, багато часу проводять насамоті чи займаючись улюбленою справою. Такі люди неговіркі. А деякі навпаки не можуть жити без суспільної уваги, без галасних балачок та компаній друзів. Вони активні в бесіді, жартують чи просто яскраво виражають власну думку. Такі люди люблять бути серед однолітків і ведуть себе разом з ними впевнено и спокійно, не думаючи про свої наступні слова і реакцію збоку співрозмовників на них. Отже, на мою думку, це питання не має однозначної відповіді, бо відповідь є для кожної особи унікальною.
Українці - дуже щирий, гостинний, доброзичливий, терплячий народ. Багато незгод випало на його долю, але він завжди знаходив сили, щоб подолати їх. А що було б, якби всі українці були як одна сім'я? Мабуть, тоді наша країна була б міцною, згуртованою, розвиненою, стояла б на одному рівні з передовими європейськими державами. Кожен українець турбувався б про стабільність своєї Батьківщини, адже в сім'ї кожен піклується про добробут всієї ї родини. Покращали б умови життя. В країні не було б жебраків, безхатченків, українці не виїздили б за кордон в пошуках роботи. Всі б працювали для розвитку своєї країни, бо кожен відчував підтримку іншого. Стало б чистіше навколишнє середовище. Ми б забули про екологічні проблеми, перестали хворіти, більше посміхались один одному. Отже, якби українці були як одна сім'я, то наша країна стала б країною-садом.
ответ:У театр ходжу 3-4 рази на місяць. Звичайно, бувають місяці, коли вдається частіше, але трапляється і навпаки.
Театр люблю з дитинства, переважно через можливість гати наживо за грою акторів. Це як захоплива кінострічка, але без дублів і права на помилку. Я часто порівнюю це з фотозйомкою на плівку: ти маєш один кадр і повинен його не зіпсувати. Мені подобається те, як акторам, режисерам і решті, хто працює над створенням вистави, вдається без особливих спецефектів, іноді навіть без декорацій, витворити цілий світ.
Ходжу в різні театри і навіть намагаюся відвідувати театри в інших містах, коли подорожую. Завжди беру з собою друзів, мабуть, переважно тому, що люблю ділитися емоціями. Нерідко збираю великі компанії, люблю залучати людей до цієї культури.
Театр Франка став моїм улюбленим давно, ще з підліткових років. Тоді він аж запав у душу, особливо коли я вперше побачила на сцені Богдана Сильвестровича (Богдан Ступка – ред.). Тепер важко сказати, чому він улюблений, мені подобаються й інші театри. Мабуть, театр Франка – це як перша закоханість, залишилося багато теплих спогадів. Я навіть мала нагоду познайомитись і поспілкуватись зі Ступкою – це була визначна зустріч у моєму житті.
Я завжди жартую, що обираю вистави за принципом «ще не бачила». Але насправді можу відвідувати один спектакль кілька разів. Часто доводиться обирати вистави під компанію чи подію – це як обирати фільм для перегляду.
На мене стільки вистав справляли враження, що важко пригадати якусь одну. Згадується переважно щось з останнього. Наприклад, вистава «Тату ти мене любив?» в театрі «Золоті ворота». Вона вразила саме історією – життєвою і близькою – та акторами, котрі передали всі її тонкощі. Просто неймовірно, як у маленькому чорному залі, з абсолютною відсутністю декорацій, завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картинка. Ти бачиш місце, де все відбувається, – і це ще більше персоналізує сприйняття спектаклю.
Объяснение: