Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
И можемо вважати природу нашою супутницею , яка супроводжуватиме нас усе життя, бо вона по-своєму піклується за нас. Без неї ми б не мали що їсти та пити, чим дихати, що пізнавати. Природа, наче друга мати, улітку гріє нас своїми теплими руками-проміннями, весною за до праці на своїй землі, зимою розважає дітей зимовими розвагами та чудовими святами, восени дарує щедрий урожай. Як ми не можемо жити без природи, так вона не може процвітати без нашого дбайливого ставлення до неї. Ми – джерело її процвітання! Вона – часточка нашого міцного здоров’я. Природа, наче неосяжна різнобарвна квітка, а ми – малесенькі краплинки на її прекрасних пелюстках. Як краплинки вологи для квітки, ми повинні допомагати нашій природі : не ламати дерева, не зривати чудові квіти, не засмічувати довкілля, дбати про тварин… Тоді нам не буде соромно за погане ставлення до неї. А гармонія з природою буде приносити і нам щастя! Любов та піклування про нашу матінку-природу – це теж частина нашого щастя.
ответ:А)За значенням сполучники поділяються на сурядні, підрядні.
Объяснение: