Відповідь:
Наш мудрий народ вчить: "Без діла жить — тільки небо коптить." І з цим не можна не погодитися (безособове). Той, хто не докладає зусиль, нічого досягнути не зможе. Щоб мати знання, треба сумлінно вчитися. (безособове). Якщо хочеш мати цікаву роботу і гарну зарплату, мусиш неабияк старатися (означено-особове). Якщо у тебе є мрії, треба докласти зусиль для їх здійснення (безособове). Тож бачимо (означено-особове), що прислів'я не даремно каже: "Без труда нема плода" (безособове).
Пояснення:
Я твердо переконана в тому, що для того, щоб вберегтися від зневіри на шляху до мрії потрібно пам’ятати про бажаний результат і мати поруч людей, які як підтримуватимуть, так і засуджуватимуть. Адже саме це спонукатиме рухатись уперед. Наведу кілька переконливих, на мою думку, аргументів та прикладів.
По-перше, варто пам’ятати, що важка праця завжди виправдовує себе. Скарбниця української літератури наводить чимало прикладів щодо цього аргументу. Так, Валер’ян Підмогильний, в урбаністичному романі “Місто”, змальовуючи підкорення людиною столиці, виводить образ Степана Радченка – хлопця родом із села, який приїхав на навчання до Києва. Юнак мріяв стати відомим письменником і шанованим гостем на різних літературних заходах. Тому в перервах між навчанням в університеті він займався й додатково: працював над своїми недоліками і вдосконалювався. І хоч би як важко не було, Степан знав, заради чого він так старанно працює. Згодом плідна праця юнака таки дала плоди – задумане Степана здійснилися, хоч і минуло чимало часу. Хлопець став шанованим гостем на літературних вечорах і навіть почав викладати в університеті.
По-друге, людині важлива як підтримка, так і осуд з боку інших. Щодо цього аргументу то найпереконливішим прикладом із власного життя може слугувати коло людей, яке мене оточує. Серед них є ті, які підтримують, додають віри у власні сили. А й інші – ті, які твердять, що в мене нічого не вийде і всі мої старання марні. Саме друга категорія людей змушує мене рухатись далі, стрибати вище голови. Адже коли мені хтось каже, що я чогось не можу, то я зроблю все, щоб довести протилежне спочатку собі, а тоді й іншим.
Отож, завжди, коли опускаються руки на шляху до мрії, слід згадати про ту винагороду, яка чекатиме у кінці пройденого тернистого шляху, та лиця людей, які не вірили у твій успіх.
Відповідь:
Ми не можемо побачити час, але саме за до його ми вимірюємо наше життя. Виходить, що час існує, хоч його не можна взяти руками, стиснути або розтягнути за власним бажанням.
Іноді нам здається, що час іде так повільно! Наприклад, коли чекаєш кінця уроку. А веселий день, повний розваг, скінчується так швидко!
Важко повірити, що години та хвилини завжди однакові.
Вважається також, що ми не можемо керувати часом. Наприклад, я не можу повернутися в учорашній день та відповісти на минулому уроці краще, ніж я відповів тоді. Або помандрувати у середньовічну Англію та поспілкуватися там з лицарями.
Та епоха уже минула, її не можна повернути.
Але все одно я можу володіти часом, хоча б частково. Можна запланувати свої справи, зробити графік та встигнути все, що потрібно. Тоді час буде проведений корисно: у навчанні, спорті, читанні книжок тощо.
А можна згаяти його на якісь непотрібні заняття. Люди часто бідкаються, що їм не вистачає часу, а самі витрачають його на плітки, пусті розваги. Хтось дивиться по телевізору все підряд, а хтось кожного дня з головою поринає в компютерні
ігри.
Всі люди відчувають цінність хвилин та секунд коли, наприклад, чекають “Швидку до викликану до хворого. Або коли на місце пожежі спішать працівники МНС. Людина також цінить час, коли запізнюється на потяг, не встигає щось зробити. Іноді не вистачає якоїсь найменшої хвилини! От якби забрати цю хвилину в того, хто її змарнував та передати тому, кому вона потрібна!
Але, на жаль, так не буває.
Всі ми маємо памятати про цінність часу! Адже він нам даний один раз для нашого життя, й іншого не буде. Тому час треба берегти та витрачати тільки на те, що має сенс.
Пояснення: