Горіх і каштан На краю лісу росли горіх і каштан. Одного ранку проснувся горіх, дивиться - каштан увесь білий. - Звідки в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх. - Це цвіт, - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде. Горіх зітхнув. - О-о! Який чудовий в каштана цвіт! То діти завітали до лісу і милувались каштаном. На горіха ніхто й не глянув. Як каштан відцвів, горіх зацвів. Його цвіт був дуже скромний. Каштан глянув і відвернувся: «Аж соромно рости поряд. Що подумають, коли дізнаються про те, що він мій друг?» Пройшов час... На обох деревах з’явились зелені плоди. Згодом на горіх почали сідати птахи і клювати їх. Ті зривались з гілок, падали на землю. Каштан сміявся: - Дивись! Моїх не чіпають. Бояться. Подивився горіх, а вони обсипані зеленими колючками. Дійсно страшно. Глянув на свої, а ті гладесенькі, беззахисні. Зітхнув бідолаха та мовчки порадів за друга. Наступила осінь. Почали плоди обпадати. Зелена шкурка на них лопалась. Нападало їх так багато, що землю вкрили. Глянув каштан вниз, і каже з погордою: - Ось ці гарні - мої, а ті всі решту - твої. Горіх і собі глянув… А там серед гладеньких рудих каштанів валялись зморщені горіхи. Зітхнув горіх і промовчав. - Ой! Які гарні каштанчики! – раптом почули. Це знову були діти. Вони похапцем збирали каштани. - Ох, ці діти! – промовив хтось поряд. - Збирайте горіхи, в них такі смачні зернятка. Глянули друзі, а ж то дорослі надійшли. - Ой! Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув хтось з дітей. - І я! І я! – загукала малеча. Вони висипали каштани і почали набивати кишені горіхами. Через хвилю на землі валялись лиш нікому не потрібні каштани. - Тату! А що ж буде з ними? - запитав хтось. - Та, напевне, дикі свині з’їдять. Жаль стало горіху каштана. Хотів підбадьорити його, та той знову відвернувся. Тепер від сорому…
Дівчинка знаходить горіх , який виявляється чарівним : він виконує бажання , але в тому випадку , якщо на нього падає ночами місячне світло . Дівча загадує бажання і у неї все збувається. Про горіх дізнається зла чаклунка і вночі вона краде горіх у дівчати , щоб горіх виконував бридкі бажання чаклунки ( захопити владу над людьми). Дівча вранці виявила що горіх пропав і хтось з друзів їй повідомляє , хто саме вкрав горіх. Разом з друзями дівчисько намагається перешкодити планам чаклунки , вони борються проти неї і забирають у неї горіх. Пізніше з'ясовується , що цей горіх втратила добра фея , яка тепер шукає його . Дівча і друзі повертають горіх феї , за це вона їх нагороджує подарунками і дарує їм щастя
На краю лісу росли горіх і каштан. Одного ранку проснувся горіх, дивиться - каштан увесь білий.
- Звідки в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх.
- Це цвіт, - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде.
Горіх зітхнув.
- О-о! Який чудовий в каштана цвіт!
То діти завітали до лісу і милувались каштаном. На горіха ніхто й не глянув.
Як каштан відцвів, горіх зацвів. Його цвіт був дуже скромний. Каштан глянув і відвернувся: «Аж соромно рости поряд. Що подумають, коли дізнаються про те, що він мій друг?»
Пройшов час... На обох деревах з’явились зелені плоди. Згодом на горіх почали сідати птахи і клювати їх. Ті зривались з гілок, падали на землю. Каштан сміявся:
- Дивись! Моїх не чіпають. Бояться.
Подивився горіх, а вони обсипані зеленими колючками. Дійсно страшно. Глянув на свої, а ті гладесенькі, беззахисні. Зітхнув бідолаха та мовчки порадів за друга.
Наступила осінь. Почали плоди обпадати. Зелена шкурка на них лопалась. Нападало їх так багато, що землю вкрили. Глянув каштан вниз, і каже з погордою:
- Ось ці гарні - мої, а ті всі решту - твої.
Горіх і собі глянув… А там серед гладеньких рудих каштанів валялись зморщені горіхи.
Зітхнув горіх і промовчав.
- Ой! Які гарні каштанчики! – раптом почули.
Це знову були діти. Вони похапцем збирали каштани.
- Ох, ці діти! – промовив хтось поряд. - Збирайте горіхи, в них такі смачні зернятка.
Глянули друзі, а ж то дорослі надійшли.
- Ой! Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув хтось з дітей.
- І я! І я! – загукала малеча.
Вони висипали каштани і почали набивати кишені горіхами. Через хвилю на землі валялись лиш нікому не потрібні каштани.
- Тату! А що ж буде з ними? - запитав хтось.
- Та, напевне, дикі свині з’їдять.
Жаль стало горіху каштана. Хотів підбадьорити його, та той знову відвернувся. Тепер від сорому…