«Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,— тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все жалібні…
А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...
І так минали роки...
Минули — із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як і була.
Ні, була й відміна.
Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,— ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не
давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї…
Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,— за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.— така була мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),— такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась у неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.
Каторжна!..
А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата».
Ми не можемо побачити час, але саме за до його ми вимірюємо наше життя. Виходить, що час існує, хоч його не можна взяти руками, стиснути або розтягнути за власним бажанням.
Іноді нам здається, що час іде так повільно! Наприклад, коли чекаєш кінця уроку. А веселий день, повний розваг, скінчується так швидко! Важко повірити, що години та хвилини завжди однакові.
Вважається також, що ми не можемо керувати часом. Наприклад, я не можу повернутися в учорашній день та відповісти на минулому уроці краще, ніж я відповів тоді. Або помандрувати у середньовічну Англію та поспілкуватися там з лицарями. Та епоха уже минула, її не можна повернути.
Але все одно я можу володіти часом, хоча б частково. Можна запланувати свої справи, зробити графік та встигнути все, що потрібно. Тоді час буде проведений корисно: у навчанні, спорті, читанні книжок тощо. А можна згаяти його на якісь непотрібні заняття. Люди часто бідкаються, що їм не вистачає часу, а самі витрачають його на плітки, пусті розваги. Хтось дивиться по телевізору все підряд, а хтось кожного дня з головою поринає в компютерні ігри.
Всі люди відчувають цінність хвилин та секунд коли, наприклад, чекають "Швидку до ", викликану до хворого. Або коли на місце пожежі спішать працівники МНС. Людина також цінить час, коли запізнюється на потяг, не встигає щось зробити. Іноді не вистачає якоїсь найменшої хвилини! От якби забрати цю хвилину в того, хто її змарнував та передати тому, кому вона потрібна! Але, на жаль, так не буває.
Всі ми маємо памятати про цінність часу! Адже він нам даний один раз для нашого життя, й іншого не буде. Тому час треба берегти та витрачати тільки на те, що має сенс.