Серед імен тих, кому судилося увійти до когорти митців епохи «розстріляного відродження», можна знайти й талановитого українського поета Євгена Плужника. Доля подарувала йому усього тридцять вісім років життя. Вже тяжко хворий на сухоти, у 1936 році митець був заарештований і засланий до Соловецького концтабору, де невдовзі й помер.
А скільки їх ще, люблячих життя і світ, молодих і талановитих, загинуло на ковадлі сталінського терору?! Для того, щоб заарештувати, особливих провин не шукали, достатньо було потрапити під підозру у «антидержавній діяльності» або отримати ярлик «ворог народу». З особливим задоволенням сталінські приспішники полювали на людей мистецтва, на духовну еліту українського народу. До цієї еліти належав і Євген Плужник — людина тихої вдачі, незвичайного таланту, стримана і навіть обережна. Але тримався митець завжди незалежно, і цього було достатньо.
Є. Плужник ніколи не був ворогом радянського ладу, а тим більше, ворогом народу. Поет намагався осмислити, зрозуміти тогочасне життя, яке бачив «сотнями ран». Його поетичні твори стали вираженням совісті і правди, він повністю ввірився своїм сучасникам:
«Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання».
Поет вірить, що його зрозуміють:
«І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість».
«Спокійна щирість» Є. Плужника була основою його світосприйняття і світобачення. Таку життєву позицію митцю не змогли пробачити, коли в Україні почалися політичні судові процеси. Коли читаєш проникливі і чисті поетичні рядки Є. Плужника, відчуваєш, що його душа міцно пов’язана з душею багатостраждального українського народу:
«Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!»
Незвичайно вражає і глибина почуттів та думок поета, а життєву науку митець пізнає в природі:
«Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Вір і наслідуй».
Природа навіває йому філософські роздуми про вічність Всесвіту і незнищенність краси:
«Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі».
Радісні надії і прагнення миру були для Є. Плужника життєво необхідні. Його життя, як і його поезія була адресована співвітчизниками, а ради щасливого майбутнього наступних поколінь митець був здатний на самопожертву:
«Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я, мов гній, —
Під посіви твої нові!»
Вийшовши з народних витоків, страждаючи за український народ, ділячись останнім куском хліба під час голодомору 1933 року, талановитий поет Євген Плужник увійшов у безсмертя, щиро вірячи у перемогу добра:
Тяжко жилося нашому народові в минулому. свої найзаповітніші прагнення і сподівання трудящі висловлювали в казках, легендах, прислів’ях. і казки вони складали завжди такі, в яких перемагає правда, добро, справедливість, а зло і жорстокість караються. однією з таких казок є «мудра дівчина». головна героїня маруся втілює мудрість, кмітливість людини, демонструє перемогу розуму, його силу. цим образом народ показав, що найбільше багатство людини — розум. саме за його людина, незважаючи на те, багата вона чи бідна, має авторитет серед інших людей, її поважають, до її думки дослухаються. кмітлива, розсудлива, винахідлива дівчинка любить свого батька, намагається у всьому йому . вона з бідної сім’ї, але мудрості мала більше, ніж її багатий дядько і пан. тому і звертається батько за порадою до дочки, а не до поважних і досвідчених людей. і навіть пан дивується, як легко маруся знаходить вихід зі складних ситуацій. два прислів’я «мудрість — велике багатство» та «не багатство красить людину, а розум» найкраще характеризують і основну думку казки і головну героїню.
Серед імен тих, кому судилося увійти до когорти митців епохи «розстріляного відродження», можна знайти й талановитого українського поета Євгена Плужника. Доля подарувала йому усього тридцять вісім років життя. Вже тяжко хворий на сухоти, у 1936 році митець був заарештований і засланий до Соловецького концтабору, де невдовзі й помер.
А скільки їх ще, люблячих життя і світ, молодих і талановитих, загинуло на ковадлі сталінського терору?! Для того, щоб заарештувати, особливих провин не шукали, достатньо було потрапити під підозру у «антидержавній діяльності» або отримати ярлик «ворог народу». З особливим задоволенням сталінські приспішники полювали на людей мистецтва, на духовну еліту українського народу. До цієї еліти належав і Євген Плужник — людина тихої вдачі, незвичайного таланту, стримана і навіть обережна. Але тримався митець завжди незалежно, і цього було достатньо.
Є. Плужник ніколи не був ворогом радянського ладу, а тим більше, ворогом народу. Поет намагався осмислити, зрозуміти тогочасне життя, яке бачив «сотнями ран». Його поетичні твори стали вираженням совісті і правди, він повністю ввірився своїм сучасникам:
«Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання».
Поет вірить, що його зрозуміють:
«І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість».
«Спокійна щирість» Є. Плужника була основою його світосприйняття і світобачення. Таку життєву позицію митцю не змогли пробачити, коли в Україні почалися політичні судові процеси. Коли читаєш проникливі і чисті поетичні рядки Є. Плужника, відчуваєш, що його душа міцно пов’язана з душею багатостраждального українського народу:
«Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!»
Незвичайно вражає і глибина почуттів та думок поета, а життєву науку митець пізнає в природі:
«Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Вір і наслідуй».
Природа навіває йому філософські роздуми про вічність Всесвіту і незнищенність краси:
«Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі».
Радісні надії і прагнення миру були для Є. Плужника життєво необхідні. Його життя, як і його поезія була адресована співвітчизниками, а ради щасливого майбутнього наступних поколінь митець був здатний на самопожертву:
«Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я, мов гній, —
Під посіви твої нові!»
Вийшовши з народних витоків, страждаючи за український народ, ділячись останнім куском хліба під час голодомору 1933 року, талановитий поет Євген Плужник увійшов у безсмертя, щиро вірячи у перемогу добра:
«Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!»