Осінь. Напевно, немає жодної людини, яка б не любила таку прекрасну пору. З року в рік приходить золотоволоса красуня на зміну теплому літечку. Бере свої пензлі й хутко починає розфарбовувати кожен листочок. Бачили? Багряний, золотий, помаранчевий, жовтий – яких тільки кольорів не шкодує пані Осінь. З особливою ніжністю ставляться до осені художники. Ось, наприклад, взяти відому картину народного художника Федора Манайла «Золота осінь». Яка ж вона прекрасна ця осінь на полотні. Красується собі різними барвами, випромінює світло та спокій. На картині зображено могутній ліс, який вже давно встиг увібрати всі яскраві кольори. За лісом заховалися височенні карпатські гори. Видно, як снігом трохи притрусило схили. То нагадування, що вже скоро повіє холодом. А ось, в центрі картини, тече кудись вузький струмок. Вода в ньому також уже давно холодна-холодна. Тільки берізки не бояться того холоду. Пускають свої листочки на воду. Пливуть ті листочки, схожі на кораблики, за швидкоплинною течією. Ген біля лісу ледь визирають хатки. Вони також відчули подих осені. Стоять собі одна біля одної, туляться, доповнюючи загальний образ. А над лісом легенький вітерець приніс важкі сіруваті хмари. От-от піде рясний дощ. Художник зумів неймовірно точно передати всю ту красу, якою володіє наша Батьківщина. Тому від картини віє любов’ю, ніжністю, трепетом. А яскраві кольори допомагають насолодитися незабутніми хвилинками поряд із прекрасним.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Осінь. Напевно, немає жодної людини, яка б не любила таку прекрасну пору. З року в рік приходить золотоволоса красуня на зміну теплому літечку. Бере свої пензлі й хутко починає розфарбовувати кожен листочок. Бачили? Багряний, золотий, помаранчевий, жовтий – яких тільки кольорів не шкодує пані Осінь. З особливою ніжністю ставляться до осені художники. Ось, наприклад, взяти відому картину народного художника Федора Манайла «Золота осінь». Яка ж вона прекрасна ця осінь на полотні. Красується собі різними барвами, випромінює світло та спокій. На картині зображено могутній ліс, який вже давно встиг увібрати всі яскраві кольори. За лісом заховалися височенні карпатські гори. Видно, як снігом трохи притрусило схили. То нагадування, що вже скоро повіє холодом. А ось, в центрі картини, тече кудись вузький струмок. Вода в ньому також уже давно холодна-холодна. Тільки берізки не бояться того холоду. Пускають свої листочки на воду. Пливуть ті листочки, схожі на кораблики, за швидкоплинною течією. Ген біля лісу ледь визирають хатки. Вони також відчули подих осені. Стоять собі одна біля одної, туляться, доповнюючи загальний образ. А над лісом легенький вітерець приніс важкі сіруваті хмари. От-от піде рясний дощ. Художник зумів неймовірно точно передати всю ту красу, якою володіє наша Батьківщина. Тому від картини віє любов’ю, ніжністю, трепетом. А яскраві кольори допомагають насолодитися незабутніми хвилинками поряд із прекрасним.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/zolota-osin-fedir-minaylo-opis/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua