чи можна назвати життя повноцінним, коли людина жодного разу не відчула, що її люблять або ж сама не любила? мабуть, ні. кохання — найвище і найпрекрасніше почуття, яке тільки може виникнути між двома особами. це щось неземне, щось найінтимніше, що потрібно плекати й берегти як найдорожчий скарб, найбажаніший подарунок! тож, я вважаю, що справжнє кохання безмежне, воно не має кордонів і заборон, воно вічне.
по-перше, не потрібно плутати справжнє почуття з хвилинним захопленням або закоханістю, адже останні є досить швидкоплинними, натомість справжнє кохання може подолати не тільки довгу розлуку, а й навіть смерть. воно не дозволяє забути про себе, тому і стає безсмертним.
яскравим прикладом, який підтверджує мої слова, є події, які відбуваються між головними героями геніальної повісті михайла коцюбинського «тіні забутих предків», де показано й оспівано високе почуття кохання. головні герої твору, марічка й іван, закохані, вони планують своє майбутнє життя, мріють про одруження, але доля вирішує інакше: марічка помирає. важко уявити, що довелось витримати молодому юнакові у той складний і переломний момент його життя. навіть одружившись через багато років з іншою жінкою, почуття івана до марічки залишились незмінними. він ігнорував стосунки своєї дружини з іншими чоловіками, але ладен був на все, аби хоч на хвилиночку почути голос коханої, зустрітися з нею поглядом. гірко те, що це бажання й губить легеня, він помирає, слідуючи за нявкою, яка нагадує його дорогу дівчину. але будемо сподіватись, що смерть чоловіка на землі була кроком до возз’єднання закоханих душ на небі.
по-друге, це прекрасне почуття не може просто так зникнути з нашого життя, адже під його впливом було здійснено стільки шалених вчинків, прийнято важливих рішень, вирішено складних питань. недарма ж говорять, що кохання робить з простих людей справжніх митців і, що все, створене під впливом цього почуття, набуває особливих якостей і відтінків.
не можу не згадати видатну українську поетесу лесю українку, сила кохання якої просто не мала меж. коли її коханий чоловік був близький до смерті, вона, будучи тяжко хворою, не могла не попрощатись з ним і попри заборони рідних вирушила до білорусі. вона була підтримкою й опорою чоловіка в останні дні, була його розрадою і втіхою. можна тільки уявити, якими сильними були почуття лесі, які не відпускали її у ніч смерті найдорожчого її супутника, що вона задля заспокоєння душі написала поему, яку неможливо читати без сліз, поему «одержима». тож чи можна після цього говорити, що кохання зникає безслідно?
отже, можна сміливо говорити, що кохання ніколи не вмирає, воно вічне, бо, повірте, без нього людське життя просто втрачає свій сенс.
Барви осені різнокольорові… Жодна інша пора року не радує око таким багатством кольорів та відтінків, хоч кожна по-своєму красива. Осінь недарма називають золотою – особливо в жовтні, коли листя на деревах стають усіх можливих кольорів – лимонно-жовті, жовтогарячі, золоті, червоні та насичено-багрові. А берези та верби ще й досі зберігають своє свіже зелене вбрання. Найбільш яскравий і сонячний жовтий колір з-поміж усіх має листя ясеня. Це моє улюблене дерево. Мені подобається прогулятися в парку ясного жовтневого дня, коли навіть повітря виблискує якоюсь дзвінкою прозорістю, над головою розкидається безмежне синє небо, а де-не-де поміж гілок проглядають червоні ягоди достиглої горобини.
Така барвиста пора осені настає раптово та швидко минає. На зміну їй приходять дні, коли дивишся на світ ніби крізь сіру вуаль дощу. І приглушуються барви, відтінки, заспокоюється, готуючись до зимового перепочинку, природа. Небо опускається нижче, листя стає коричневим та посохле падає нам під ноги.
Проте недарма співається в пісні, що у природи немає поганої погоди. Одного разу я бачив таку саму картину, як у фільмі «Службовий роман»: осінній сніг на багряному листі, що ще не встигло облетіти. Це було дуже красиво, захопливо і незвичайно.
чи можна назвати життя повноцінним, коли людина жодного разу не відчула, що її люблять або ж сама не любила? мабуть, ні. кохання — найвище і найпрекрасніше почуття, яке тільки може виникнути між двома особами. це щось неземне, щось найінтимніше, що потрібно плекати й берегти як найдорожчий скарб, найбажаніший подарунок! тож, я вважаю, що справжнє кохання безмежне, воно не має кордонів і заборон, воно вічне.
по-перше, не потрібно плутати справжнє почуття з хвилинним захопленням або закоханістю, адже останні є досить швидкоплинними, натомість справжнє кохання може подолати не тільки довгу розлуку, а й навіть смерть. воно не дозволяє забути про себе, тому і стає безсмертним.
яскравим прикладом, який підтверджує мої слова, є події, які відбуваються між головними героями геніальної повісті михайла коцюбинського «тіні забутих предків», де показано й оспівано високе почуття кохання. головні герої твору, марічка й іван, закохані, вони планують своє майбутнє життя, мріють про одруження, але доля вирішує інакше: марічка помирає. важко уявити, що довелось витримати молодому юнакові у той складний і переломний момент його життя. навіть одружившись через багато років з іншою жінкою, почуття івана до марічки залишились незмінними. він ігнорував стосунки своєї дружини з іншими чоловіками, але ладен був на все, аби хоч на хвилиночку почути голос коханої, зустрітися з нею поглядом. гірко те, що це бажання й губить легеня, він помирає, слідуючи за нявкою, яка нагадує його дорогу дівчину. але будемо сподіватись, що смерть чоловіка на землі була кроком до возз’єднання закоханих душ на небі.
по-друге, це прекрасне почуття не може просто так зникнути з нашого життя, адже під його впливом було здійснено стільки шалених вчинків, прийнято важливих рішень, вирішено складних питань. недарма ж говорять, що кохання робить з простих людей справжніх митців і, що все, створене під впливом цього почуття, набуває особливих якостей і відтінків.
не можу не згадати видатну українську поетесу лесю українку, сила кохання якої просто не мала меж. коли її коханий чоловік був близький до смерті, вона, будучи тяжко хворою, не могла не попрощатись з ним і попри заборони рідних вирушила до білорусі. вона була підтримкою й опорою чоловіка в останні дні, була його розрадою і втіхою. можна тільки уявити, якими сильними були почуття лесі, які не відпускали її у ніч смерті найдорожчого її супутника, що вона задля заспокоєння душі написала поему, яку неможливо читати без сліз, поему «одержима». тож чи можна після цього говорити, що кохання зникає безслідно?
отже, можна сміливо говорити, що кохання ніколи не вмирає, воно вічне, бо, повірте, без нього людське життя просто втрачає свій сенс.