Характер будь-якої людини формується залежно від умов її індивідуального життя, а також під впливом суспільних умов. Найбільш важливу роль у формуванні характеру відіграє активна діяльність людини, спілкування і розуміння моральних цінностей. Але найважливіше у вихованні характеру — це виховання людини в дитинстві. Адже саме вплив батьків і те, як вони навчать дитину ставитися до праці, до інших людей, своїх дій і вчинків, становить основу її характеру.
Недарма кажуть: посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю. Кажучи іншими словами, наші вчинки, незалежно від того, гарні вони чи погані, можуть з часом перейти у звичку. А характер людини певною мірою й визначається звичками. А те, що від характеру людини залежить її доля, нам доводить саме життя. Не менше впливає на характер людини і коло її спілкування, адже в процесі спілкування виявляються інтелектуальні, моральні та вольові якості особистості, саме у спілкуванні вони набувають певних рис і закріплюються.
Сучасні реформи, які відбуваються у нашому суспільстві, поява нових цінностей та ідеалів, зумовлених втіленням у життя ринкових відносин, створили передумови для формування зовсім нових рис характеру наших сучасників. Та й сьогодні серед чинників, які для людини мають велике життєве значення, які формують характер людини, особливе місце займає виховання у родині і колективі. І сьогодні виховання спрямовує життєві плани людини у тому чи іншому напрямку, і сьогодні саме воно створює життєві обставини і відповідне ставлення людини до дійсності, що її оточує. Разом з тим правильне виховання перешкоджає закріпленню небажаних вчинків і звичок, недоречної у суспільстві поведінки.
Не менш важливим для формування характеру є самовиховання людини. Бо як би правильно не виховували нас батьки, та без власного усвідомлення, що таке добро, а що таке зло, що гарно, а що погано, без власної оцінки своїх вчинків і звичок дитини усі старання батьків будуть марними.
На мою думку, людина сама повинна організовувати своє життя, сама повинна себе виховувати, керуючись при цьому власними і громадськими ціннісними орієнтирами. Тільки за таких умов вона стане гідним членом суспільства, отримає повагу оточуючих, буде сміливо йти по життєвому шляху і досягне неабияких висот у своїх прагненнях
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25) лютого 1871, Звягель[3] —19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч.
Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.