Стародавні греки недарма казали, що останній і найвищий дар богів людині - почуття міри. Та чому ж боги ще нікому її не подарували? А можливе це почуття літає в атмосфері, пливає у Дніпрі,
ховається між гіллям дерев.., і нам просто треба знайти її,відшукати у серці, таке необхідне почуття міри. Бо ж воно потрібне нам у всіх галузях життя: у коханні, вірності, їжі, брехні, зраді…
А звідки прилетить це почуття міри, рівноваги? Напевно, його потрібно виробляти ще з дитинства, вкладаючи у мозок дитини вислів: «Досить. Залиш це іншим. Тобі вистачить.» І справді, характер, думки, поведінка ліпляться із дитинства, тому необхідно вкладати почуття міри у людину ще з ранніх літ життя, адже, коли «Я» стає старшим, то змінити нашу сутність дуже важко.
А можливо почуття міри залежить від можливостей, які ми маємо?
Я вважаю, що ні. Бо якщо запитати селянина, який живе під солом’яною стріхою і олігарха з віллою про те, чи хочуть вони авто останньої моделі, то обоє з радістю скажуть : «Так!». Лише не забуваймо, що олігарх піде завтра і купить її, а селянин залишиться у свої хатині, мріючи хоча б про вітчизняну «копійку».
Народна мудрість каже : «Чим більше є, тим більше хочеш». Я думаю: цю фразу потрібно дещо відредагувати, бо чим більше є, тим більше потрібно. Наприклад, ми маємо красивий, чистий будинок, але, щоб він залишався таким потрібні різноманітні косметичні ремонти, гігієнічні засоби, оновлення меблів, а усе це – гроші. І не кожний зрозуміє, що це є необхідність, а тільки буде рахувати чиїсь золоті монети.
У всьому потрібна міра! Не забуваймо про це, адже як кашу можна пересолити, так її можна не досолити.
На вулиці стояла казкова погода. Вчора пройшов лапатий сніг і навкруги все стало білим. Наш став, біля будиночка, сковала товстим льодом жартівниці-Зима. На ковзанці зібралося чимало дітей. Вони спішили першими проїхати таким довгоочікуваним льодом. Сусідські діти, котрі нещодавно переїхали жити в будинок поруч, вишйли також прокататися. Ми познайомилися, то були братик та сестричка. Разом з собою вони взяли свого собаку, Рекса. ВІн любив бавитися з дітьми і бігав за кожним хто їхав ковзанкою. Усі навколо звертали на нього увагу. Рекс невтомно бігав та подекуди гавкав, ніби хотів сказати:"Скоріше, мені так це подобається!" Накатавшись досхочу, діти почали розходитися по домівках. Рексу так не хотілося повертатися додому, що здавалося його повернення додому було найтяжчим за все. Він сумно поглядав на ковзанку. Братик та сестричка пообіцяли вийти на прогулянку наступного дня, взявши з собою Рекса.
