Скільки я себе пам’ятаю, стільки і дружу з Денисом, якого всі друзі називають Динею.
Ми живемо по сусідству, але вчимося в різних школах і в різних класах: Диня на рік старший від мене. Ми ніколи не сваримося, хоча батьки час від часу намагаються то одному, то іншому навіювати, що ми не підходимо один одному. Правда, так було раніше. Зараз усі погодилися з цією дружбою.
Диня — відмінний друг, у нас спільні захоплення, нам подобаються однакові фільми, особливо мультики, але ми зовсім різні. Я до дівчаток ставлюся, як і до хлопчиків, а він закоханий у сусідку Галю. Мені це незрозуміло, але я намагаюся робити вигляд, що все нормально. Ще: Диня абсолютно не любить Читати і взагалі вчитися. Коли підходить час робити уроки, він може заплакати. Для нього що англійська, що російська, що українська — усі мови, як іноземні. А взагалі він допитливий хлопець, і з задоволенням слухає мої перекази прочитаних книг. Ми обоє захоплюємося різними хімічними дослідами, найчастіше потай від дорослих. Одного разу під час такого досліду щось вибухнуло в руках у Дині. Йому дуже обпекло обличчя, довелося викликати «Швидку». У лікарні довго допитувалися: «Як це сталося?» І мій друг твердо відповідав: «Упав ненавмисно в багаття». Його дід жахливо злився: «Дивися, просто як на допиті». Але Диня стояв на своєму. Спочатку обличчя страшенно нагадувало печене яблуко, і це його дуже тривожило. Але все закінчилося благополучно: обличчя стало гладеньким і навіть кращим, ніж було. А головне — Диня зумів довести, що він чудовий друг. Адже хто знає, як би все обернулося, коли б він видав мене і нашу справу.
Ми з Максимом навчаємось в одному класі і дружимо вже два роки. Я впевнений, що мій друг завжди до мені і будь-кому, бо він добрий, сміливий і чесний.
Ще два роки тому якось ми повертались зі школи додому. Ішов невеличкий дощик, було холодно, і вода на землі швидко перетворювалась на тоненьку льодову кірку. Було дуже слизько.
Коли ми були вже досить далеко від школи, почули голосний регіт. Подивились — стоять троє з сьомого класу і сміються. Ми вже хотіли далі йти, а тут чуємо: "Віддай, віддай!" Ми спочатку і не помітили, що за цими трьома великими хлопцями стояв маленький другокласник. Ми навіть імені його не знали, тільки обличчя — бачили в школі. Семикласники сміються, а він майже плаче і кричить "віддай".
— Пішли подивимось, — сказав Максим.
— Куди? Туди? — здивувався я. — Що ми зробимо?
— Не знаю, але щось треба робити, — Максим рішуче повернув до галасливої компанії, я за ним.
Максим ішов швидко, майже біг, навіть впав, бо було дуже слизько. Тут вони нас помітили і знов засміялися, вже з Максима. Він спокійно підійшов до них і спитав у малюка: "Що вони в тебе взяли?"
— Мої малюнки, я на конкурсі перше місце посів, додому біг...
— Хлопці, поверніть йому малюнки, то ж його гордість, його досягнення, — сказав Максим.
— А якщо не повернемо? — глузливо спитав найвищий хлопець в синій куртці з капюшоном. Максим невесело посміхнувся:
— Якщо не віддасте, важко буде ... мені. Бо я збираюсь йому до
— І не боїшся? — зацікавлено спитав другий семикласник.
— Може, і боюся, але кривдити маленьких не можна.
Семикласники подивились одне на одного, знизали плечима і віддали малюнки хлопчику. Він їх схопив, щасливими очима подивився на Максима і кинувся бігти.
Через кілька кроків він впав, але не заплакав, підвівся і побіг далі. Семикласники хотіли засміятись, коли хлопчисько впав, але подивились на Максима, повернулись і мовчки пішли.
Ось такий у мене друг. У мене є з кого брати приклад.