- Юначе, підкажіть, будь-ласка, як доїхати до обласної лікарні.
- Я можу провести Вас до тролейбусної зупинки, якщо хочете.
- Дякую, Ви дуже люб’язні.
- Ви, мабуть, уперше в нашому місті?
- Ні, але була тут дуже давно й погано орієнтуюся.
- Вам подобається місто?
- Не дуже. Багато шуму та зайвої метушні.
- Невже й будівлі на цій вулиці не подобаються?
- Будівлі дуже подобаються. Особливо старовинні.
- Так, сучасні будинки одноманітні, серед них небагато цікавого. А ось і потрібна Вам зупинка. Їхати треба п’ятим маршрутом, лікарня якраз на кінцевій зупинці.
- Щиро вдячна Вам! З Вами було приємно поговорити. До побачення!
- Бажаю успіху!
ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще недостатньо для повноцінного дослідження мови. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчать і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик (Чехія), Міхал Красунський (Польща), Олексій Шахматов (Росія), Агатангел Кримський (Україна) та інші. Порівнюючи лексику української мови з лексикою найдавнішої мови — санскриту (Стародавня Індія), вчені виявили, що із кожних ста слів сорок мають однакове значення й вимову (кров, тато, земля, літо тощо).
Спільнослов’янська мова сформувалася на базі індоєвропейської, первинною основою якої були споріднені племінні діалекти періоду кам’яного віку, що характеризувалися близькістю лексичного складу, фонетичної системи і граматичної будови. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні (наприклад, «А ми просо сіяли…»). Олександр Потебня, відомий вітчизняний мовознавець, стверджував, що українські веснянки й колядки існували ще в I тисячолітті до нової доби.
Процес формування спільнослов’янської (або праслов’янської) мови припадає приблизно на ІV — ІІІ тисячоліття до нової доби. Він був складним і тривалим, бо племінні об’єднання не тільки виникали, а й розпадалися. Наприкінці минулої доби — на початку I століття нової доби слов’янські племена розпалися на дві групи — східну й західну. А внаслідок переселення слов’ян на Балкани виникає й південнослов’янська група племен. До кінця VІ століття кожна слов’янська група починає набувати власних мовних особливостей. Це і є початок самостійного існування спільної східнослов’янської мови.
Споконвічна українська лексика характеризується такою генетично-хронологічною послідовністю: індоєвропейський лексичний фонд 6 праслов’янський лексичний фонд 6 давньоруський лексичний фонд 6 власне український лексичний фонд. У складі споконвічної української лексики виділяють такі тематичні групи слів, успадкованих з індоєвропейської прамови:
1) назви предметів і явищ навколишнього середовища (небо, земля, день, ніч, озеро, болото, вогонь, вода, дим); 2) назви рослин (дерево, береза, зерно, липа, клен, лист); 3) назви тварин (звір, вовк, бобер, лось, вівця, корова, орел); 4) назви спорідненості й родинних зв’язків (тато, батько, мати, син, сестра, дід); 5) назви органів і частин тіла людей і тварин (череп, мозок, око, рука, серце); 6) назви житла, знарядь праці, продуктів (дім, двері, мед, сіль, колесо, вісь, жорна); 7) назви дій, станів, процесів (жити, іти, їсти, стояти); 8) назви на позначення господарської діяльності людини (копати, орати, місити); 9) назви якостей (білий, рудий, жовтий, довгий, короткий); 10) назви чисел (один — десять, сто, тисяча) (3 кн. « Сучасна українська літературна мова»).