Даний твір – особисті враження від того, що бачила, чула, до чого випала нагода доторкнутись.
Твір-опис могутнього велетня-вітряка
Чи бачили ви колись вітряк? Чи підходили до нього близько? Коли дивишся здалеку, він схожий на товстенького Карлсона, який сидить до вас спиною. А коли підходиш і стоїш поряд – перехоплює подих, переповнюють емоції від цієї дивовижної споруди. Вітряк здається живим, неначе ті, хто ним колись користувався, або будував, назавжди залишили частинку своєї енергії для майбутніх поколінь.
Вітряк – це такий собі дерев'яний або кам'яний будиночок. Доволі великий, видовженої форми, щоб лопаті не торкались землі. Зазвичай двоповерховий, із сходинками, розташованими всередині чи ззовні.
По обидві боки стіни – скрізні отвори зі спеціальними втулками, через які проходив вал з дерева або металу – один з основних елементів вітряка. На горизонтально розташованому валу із зовнішньої сторони закріплювались вітрила, або велике колесо з лопатями. Вертикально розташований вал всередині млина з'єднувався з головним за до спеціального механізму і передавав механічну енергію до редуктора, запускаючи у роботу жорна.
Вітряки мали від чотирьох до дванадцяти лопатей, розташованих навхрест. У переважній більшості їх чотири-шість. Перевагу надавали парній кількості, щоб забезпечити баланс при пошкодженні. Тобто знімали лопать, протилежну пошкодженій.
Зазвичай лопаті, які ще називали вітрилами, покривали міцною парусиною, а в холодну пору року міняли на дерев'яні планки. Якщо вітри потужні – частину парусини, або дерев'яних планок знімали, регулюючи таким чином силу обертів валу.
Наразі цей могутній велет застиг, адже у нашій країні це лише музейний експонат, якому не дають розправити крила-лопаті. Їх прив'язують до млина міцним дротом, щоб відвідувачі не травмувались. Ці дивовижні споруди, схожі на будиночок Яги без курячої ніжки, поступово руйнуються. Час і негода роблять свою справу, потроху длубаючи велетня. Та, на жаль, найбільшу шкоду приносять люди, які не бережуть те, що залишилось від наших пращурів. Млини будували якісно, на віки, саме тому вони присутні у нашому сьогоденні.
Є речі, які бентежать, відгукуються у найпотаємніших куточках моєї душі. І млини, криниці-журавлі та коромисла, належать саме до таких.
Одного разу зі мною трапилася неприємна пригода. Мабуть, в мене ще мак цвів у голові. Розпочалося з того, що в крамниці мені дали більшу здачу, ніж потрібно. Я одразу вхопив очами, що грошей було більше, та не сказав продавцеві, бо давно вже поклав очі на наклейки з автівками, а батьки були проти купувати їх. Тож я витратив гроші на ці наклейки. Та коли прийшов додому, якось мені неспокійно на душі було. Соромно, хоч і грошей було на одну панюшку. І наклейки зовсім не радували. Тоді я пішов до мами та виклав їй усе як на духу. Від сорому моє обличчя налилося жаром. Та мама сказала, що нічого страшного. Якщо я зрозумів, що на чужому нещасті щастя не збудуєш, тож нехай це буде для мене урок. Вона дала мені грошей, які я відніс продавцеві. Та була приємно здивована та подякувала мені за чесність. В мене нібикамінь звалився з душі.
Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Даний твір – особисті враження від того, що бачила, чула, до чого випала нагода доторкнутись.
Твір-опис могутнього велетня-вітряка
Чи бачили ви колись вітряк? Чи підходили до нього близько? Коли дивишся здалеку, він схожий на товстенького Карлсона, який сидить до вас спиною. А коли підходиш і стоїш поряд – перехоплює подих, переповнюють емоції від цієї дивовижної споруди. Вітряк здається живим, неначе ті, хто ним колись користувався, або будував, назавжди залишили частинку своєї енергії для майбутніх поколінь.
Вітряк – це такий собі дерев'яний або кам'яний будиночок. Доволі великий, видовженої форми, щоб лопаті не торкались землі. Зазвичай двоповерховий, із сходинками, розташованими всередині чи ззовні.
По обидві боки стіни – скрізні отвори зі спеціальними втулками, через які проходив вал з дерева або металу – один з основних елементів вітряка. На горизонтально розташованому валу із зовнішньої сторони закріплювались вітрила, або велике колесо з лопатями. Вертикально розташований вал всередині млина з'єднувався з головним за до спеціального механізму і передавав механічну енергію до редуктора, запускаючи у роботу жорна.
Вітряки мали від чотирьох до дванадцяти лопатей, розташованих навхрест. У переважній більшості їх чотири-шість. Перевагу надавали парній кількості, щоб забезпечити баланс при пошкодженні. Тобто знімали лопать, протилежну пошкодженій.
Зазвичай лопаті, які ще називали вітрилами, покривали міцною парусиною, а в холодну пору року міняли на дерев'яні планки. Якщо вітри потужні – частину парусини, або дерев'яних планок знімали, регулюючи таким чином силу обертів валу.
Наразі цей могутній велет застиг, адже у нашій країні це лише музейний експонат, якому не дають розправити крила-лопаті. Їх прив'язують до млина міцним дротом, щоб відвідувачі не травмувались. Ці дивовижні споруди, схожі на будиночок Яги без курячої ніжки, поступово руйнуються. Час і негода роблять свою справу, потроху длубаючи велетня. Та, на жаль, найбільшу шкоду приносять люди, які не бережуть те, що залишилось від наших пращурів. Млини будували якісно, на віки, саме тому вони присутні у нашому сьогоденні.
Є речі, які бентежать, відгукуються у найпотаємніших куточках моєї душі. І млини, криниці-журавлі та коромисла, належать саме до таких.