1. Святкове почуття (підмет) наповнює
(присудок) дитячу душу, і я (підмет) тішу (присудок) себе (присудок), бо скоро до нас завітає (присудок) справжня казка (підмет).
[ ], і [ ], (бо...).
2. Перед чорним шляхом, що (підмет) пролягав (присудок) через ліс, Ворон (підмет) потяг (присудок) повід ліворуч, але кінь (підмет) стояв (присудок) як (присудок) укопаний (присудок). [ , (що...), ], але [ ].
4. В обличчя віяв (присудок) холодний західний вітер (підмет), розганяв (присудок) густі хмари, і Марія (підмет) подумала (присудок), що той вітер (підмет) і хмари (підмет) мчать (присудок) на неї з рідної Одеси, де зосталися (присудок) батьки (підмет). [ ] і [ ], (що...), (де...).
5. Спустився (присудок) вечір (підмет), і одразу похолоднішало (присудок), хоч удень була (присудок) нестерпна спека (підмет).
[ ], і [ ], (хоч ...).
Народне оповідання Полтавщини
Моє мальовниче селище розташоване у звичайній для мене місцевості: нічого особливого тут не трапляється, жителі живуть звичайним життям. Але я б хотіла розповісти історію, яка трапилася зі мною влітку на День мого народження саме у моєму рідному селі. Тато на День народження подарував мені фотоапарат, а також пообіцяв взяти із собою на нічну риболовлю.
І ось наш човен пливе серединою річки. Ясна смуга світла від місяця на воді все ширшає, сяє золотим сяйвом, сягає по річці, неначе золота дорога в якийсь рай, у якесь мрійне царство. Прибувши на острів, тато поклав вудочки, поставив намет та розвів вогонь. Я від радощів фотографувала все, що мені подобалося. Ось по тихенькому стеблі повзе працьовита мурашка, на гілці співає свою пісню пташка, а на воді цвітуть гарні водяні лілії.
Аж ось заходить вечір. Кудись ховаються останні шуми і відгуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході червоне марево, а вже над ним у темряві зажевріла вечірня зоря. А місяць, що млів серед ясного неба сірою малопомітною плямою, під темним крилом ночі відразу ожив і засвітився чарівним вогнем. Мені захотілося сфотографувати цю красу. Від того, що я побачила через фотооб’єктив, у мене перехопило подих. На небі серед величезного розмаїття зірок пливла літаюча тарілка. Спочатку це була малопомітна цятка. Та чим ближче вона наближалася до острова, тим чіткіше було видно її контури. Вона виявилася геть такою, як в книжках та газетах. Я гала за її польотом, як зачарована. То була дивна казкова ніч. Коли настав ранок, мені здалося, що то все наснилося.
Повернувшись додому з татом, я на певний час забула ту чарівну ніч, але яким було моє здивування, коли, проявивши плівку, на нічному зоряному небі ми всі побачили силует літаючої тарілки. Може, то прибульці так вітали мене з Днем народження?