Настала зима. Все навкруги було покрито пухнастим, сріблим снігом. Я вийшла на прогулянку, взявши з собою санки. Моя подруга вже чекала мене біля воріт мого дому. Ми пішли шукати місце, де можна було б покататися. Ідучи по дорозі ми весело розмовляли, розповідали одна однії цікаві історії. Несподівано перед собою ми побачили зимовий сад. Він був чарівний. Дерева, лавки все - все було покрито снігом. Якісь сивий дідусь сидів на одної з ціх лав, та милувався навколішньою красою. Ми підійшли поближче і я зрозуміла, що бачила десь ций сад. Він наснився мені сьогодні, від цієї здогадки в мене перехопило подих. Крижана борулька впала прямо перед нами і я прокинулась. Насправді це був лише сон і я ще не прокидалась
Срібний сад потону у сніжному океані, що так і нагортає на нього кожного дня сиві хвилі метелиці. А коли ще й вітер почне сердитися, то крижані, свинцеві гребні ніби ланцюги сковують кожний порух гілочок. Так і стоїть сад понурий і холодний. Майже всі пташки покинили його у самоті. Але щоранку він має розраду - малі снігурі немов маленькі сонечка, пробуджують сонні дерева. Вони безустанно ллють свій радісний дзвенькіт і струшують з дерев перлові прекраси, що ніби маленькі намистинки сіються на сріблясий килимⒶ.