Природа… Шовковиста травиця манить побродити босими ногами. Ніжне і ласкаве сонечко так і кличе нас засмагнути. Джерельна прозора вода тихоплинної річки приваблює своєю прохолодою. Як же радісно і приємно відчуваєш себе на лоні природи. Не знайти слів, щоб висловити своє захоплення красою рідного краю, не збагнути мудрості матінки-землі, яка наділяє нас не тільки матеріальними, а й духовними дарами. Вона ділиться з нами своїми таємницями, загадками, облагороджує душу.
Скількох митців слова, пензля, музики надихнула природа на створення шедеврів! Скільком подарувала в віру у власні сили, розум, талант, повернула до роботи і життя, врятувала від розчарування. Ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo», втомлений постійним «мушу», «треба», зневіряється в собі, тікає від життєвих проблем, людей на лоно природи. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає жайворонків: «Вони сіють пісню на дрібне сито і засівають поля». Тут усього багато: неба, сонця, веселої зелені. Краса і гармонія поля відроджують у душі героя потребу в спілкуванні з людиною, прагнення зарадити її горю, тому він і повертається знову до людей.
Природа-чарівниця створила мавок і лісовиків, щезників і перелесників, польових русалок, чугайстрів… Малому Івану Палійчуку з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вчувається дивна мелодія: то щезник грає на флоярі. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Підрісши, він і сам намагається передати ті мелодії, які звучать у природі на флоярі. Його кохана Марічка співала. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливалося в легку й просту пісню. Природа з її дивами дала своїм дітям хист розуміння навколишньої краси.
Будь-якої пори року, в негоду і сонячний день ми не перестаємо милуватися красою Землі. Й коли з-під снігу пробиваються гарні первоцвіти, ніжно-зелена трава, розпускаються бруньки на деревах. Чудове літо дарує нам теплі сонячні дні. А як приємно йти по осінньому парку, коли під ногами шелестить жовто-багряний килим. І хто не любить кинути оком на засніжені поля, ліси, будинки.
Різні пори року, а ще різноманітніша природа нашого краю. З часів існування людства вона дарує нам безцінні дарунки: ми отримуємо таку необхідну для існування їжу, чисте повітря, навіть ліки. Люди користуються цими дарами і навіть забувають дякувати природі за те, що мають. І вже вважають себе її господарем. Природа любить своїх дітей, як мати, і прощає багато чого. Та іноді не витримує такого неподобства і тоді насилає повені, засухи, землетруси і цунамі. Але це тільки наслідки бездумного втручання людства в природні володіння матері-землі. «Зрубали люди старого дуба», використовують живе дерево на тин — і лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні. Так описала втручання в природу Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня».
Споконвіку вважалося за обов’язок кожного: посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Тож кожному з нас треба посадити дерево, доглянути клумбу, прибрати за собою місце відпочинку, подбати про красу і природу — тоді тільки ми зможемо називатися Людьми і дітьми матінки-природи.
Мені Здається треба написати рідна мова потім вклеїти якісь фото на уроці рідної мови та потім вкелеїти ось це:
РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має.
Як ту мову нам забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила.
У тій мові нам співали,
Нам казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
От тому плекайте, діти,
Рідну свою мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом.
а потім:
Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові[1]. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний б в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови. Рідна мова — одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло міждисциплінарного статусу. Існують різні, часом суперечливі трактування терміну «рідна мова»[2]. Загалом, виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова та мова, засвоєна в дитинстві.
Слушая выступление опытного оратора, часто поражаешься, насколько легко и непринужденно льется его речь. Слова сами собой рождаются и образуют красивую паутину мыслей и образов. Кажется, что оратор настолько хорошо подготовлен, что ничто не сможет нарушить плавное течение его речи.
• Иногда становится завидно и страстно хочется научиться так же легко жонглировать словами!
Итак, мы переходим к теме словесной импровизации!
Словесная импровизация - это умение легко, спонтанно, без предварительной подготовки говорить на любую тему. Если вас попросили рассказать о пингвинах, вы поддерживаете разговор о пингвинах. Зашла речь о музыке, живописи или политике - легко переключаетесь и непринужденно обсуждаете эти темы.
Словесная импровизация - это не пустословие, не словесная пурга. Это искусство, владение которым не раз выручает оратора во время выступления и во многом ему психологические тренинги личностного роста
Любой оратор, даже отлично подготовленный, может сбиться, запутаться, потерять мысль. Только у опытных ораторов мы этих срывов не замечаем, ибо они владеют словесной импровизацией. А у неопытных именно эти срывы и запоминаются.
• Оратор, как альпинист, должен быть готов к любой неожиданности. Когда альпинист ползет по скале, у него помимо основной веревки всегда есть страховочная. И если он срывается с основной веревки, страховка ему жизнь. Точно так же и у оратора. Есть основной план выступления, которому оратор следует. Но если вдруг случается срыв, словесная импровизация послужит той самой страховкой, которая выручит в трудную минуту и выступление от провала.
Тільки поглянь а наш чарівний світ. На його роскішні рослини, гарні тварини. Навіть взяти звичайний дуб він магутній та великий. Треба цінити рідну природу бо іншої такої не буде. Ці тварини та рослини одне ціле бо якщо не булоб рослин тоді не булоб тварин. Ціни рідну природу і цинитимуть тебе.