Ось настала золота осінь. Сама красива і мальовнича пора року. Осінь любить жовті, червоні, оранжеві фарби, а як любить вона обсипати все золотом. Ось приходиш в березовий гай, і не можеш відвести очей, все в золоті. На берізках замість листочків висять золоті монетки, і, здається, що від одного подиху вітерця вони почнуть тут же дзвеніти.Золотом обсипає осінь і парки, особливо липи. Ідеш і радієш такій красі. І починаєш розуміти, чому поети так любили оспівувати осінь. А іноді просто слів немає, ну неможливо описати всю ту красу, яка відкривається перед тобою.Гуляєш по парку і не можеш нагулятися, так не хочеться залишати цю красу. Дуже красиво рано вранці, коли гарна погода. Золоті дерева просто сяють на тлі яскравого блакитного неба. Не можна не захоплюватися природою, немає нічого прекраснішого неї. Ах! Як здорово, просто дух захоплює від усієї цієї пишноти.Золота осінь не йди, порадуй нас ще трошки. Але, на жаль, це час дуже короткий, і ось вже через тиждень, дерева починають скидати своє вбрання. А як не хочеться розлучатися з казкою, як хочеться ще помилуватися мальовничими золотими пейзажами.
Микола Вороний — талановитий поет і критик, історик і перекладач. Та працювати на повну силу він не міг через переслідування, звинувачення в контрреволюційній діяльності, арешти. А вся провина полягала в тому, що поет дуже любив свій край, український народ, уболівав за Його долю.Цікавився М. Вороний історією України, знайомився з літописами, працював з архівними документами. У Галицько-Волинському літописі він знайшов один факт, який його дуже зацікавив. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Оточений пошаною й увагою, хлопчик швидко забув рідний край, свої звичаї. А старий хан сумує за сином і, щоб повернути його, споряджає до Києва посланця, щоб той нагадав юнакові про його край, рід і умовив повернутися назад. Та не схотів той ні слухати, ні повертатися. «І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Т прийшов у землю свою», — говориться в Іпатському літописі. Саме ці слова автор виніс у епіграф, передавши почуття людини, яка забула рідний край, та вказавши на можливість відновлення любові до рідного краю.
