- Любий друже. Сьогодні ти дізнаєшся дещо дуже важливе .
- А чому важливе ? Я і так все знаю
- А ти знав, що ти є важливою частиной твоєї родини? твоєї країни? і що ти вже пишеш свою істрію ?
- Я про таке ще не чув, роскажи більше
- Як тільки ти народився, ти вже почав писати свою історію. Кожен твій крок, кожен твій вчинок, новий день, новій рік, це все залишається в памяті на віки
- Але я багато чого не памятаю
- це тому що, ти ростеш, стаєш старшим , у тебе зявляються нові пригоди яким ти радий а деяким ні, але кожен твій вчинок веде тебе все далі на зустріч до мріяного
- це значить, що я стаю краще і колись зможу добитися чогось більшого ?
- так, ти все зможеш, у тебе все буде гаразд
- круто ! дякую
Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані й каятті.
Багато їх, геніїв - патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.
Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом навчання стало основою його дитячих літ, через що у п'ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі, пише поезії, хоч не наважувався себе назвати ще поетом: „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі"
Та з другої половини 60-их років розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики „націоналістів", заарештовували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів.