На сьогоднішній день людей з особливими потребами нараховується близько 3 млн
на 46 млн. населення, в нашій державі цей факт призводить до виникнення низки
проблем, пов'язаних із їхньою соціалізацією.
Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.
Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?
Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірою. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.
У 2008 році набула чинності Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.
Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної до , а як до повноцінних членів суспільства.
На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.
Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках. Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і до саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.
Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.
Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться до , то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.
Пам'ятник Леніну (Улан-Уде) Створення пам'ятника розпочато в 1970 році з нагоди сторіччя від дня народження В. І. Леніна. Перш в Улан-Уде було 3 пам'ятника В. І. Леніну, набагато менших розмірів, розташованих на центральній вулиці міста. Було вирішено замінити їх одним великим монументом.Рельеф площі Рад мав значне падіння з північного сходу на південний захід, що успішно приховувалося деревами скверу. Було прийнято рішення кардинально реконструювати площу (автор проекту П. Г. Зільберман), для чого був вирубаний сквер і перенесений пам'ятник Полеглим борцям за комунізм. [4] Містобудівники відмовилися від тривіальних рішень і звернули увагу на проект скульпторів Георгія Васильовича і Юрія Георгійовича Нерода, народних художників РРФСР, які отримали за нього нагороди на виставках в Парижі, Монреалі і Москві. Архітектурна частина була розроблена і здійснена в натурі архітекторами Олексієм Миколайовичем Душкін і П. Г. Зільберманом.Скульптура висотою 7,7 метра, найбільшою шириною 4,5 метра і вагою 42 тонни була відлита на Митищинському камнерезном заводі у вигляді двох половин, в такому вигляді доставлена в Улан-Уде залізницею і вже на місці піднята на східній частині площі Рад перед Будинком Уряду Республіки Бурятія на полірованому гранітному постаменті. Висота постаменту 6,3 метра. Задня сторона постаменту похила. Постамент має розміри у верхній частині 4,52х4,71 метра і 4,52х5,8 метра в нижній частині. Пам'ятник спирається на постамент в передній частині як би в одній точці, так як обмежений знизу косим зрізом. Від пам'ятника до площі ведуть сходи.