Ось і прийшла холодна і сніжна зима. Все вкрито білим пухнастим килимом. Мені і моїм друзям дуже подобається гуляти, грати на вулиці.Якщо змерзнемо, розійдемось по домівках. Вдома тепло, приємно сидіти біля вікна і дивитись на білі дерева.Ось на моє вікно сіла синиця. Вона така маленька, їй, мабуть, дуже холодно. А що вона може зараз їсти? Все ж вкрито снігом. Треба взяти якогось зерна, посипати на землю, на вікно. Але все знов завалить снігом. Треба зробити годівницю. Таку маленьку хатинку з фанери, обов'язково з дахом, щоб сніг не засипав хліб та зерно. І повісити на дерево недалеко від мого дому. Ранком піду до школи — насиплю свіжого корму.
Колись був у мене друг Петро,я думав що найліпший. Одного разу ми пішли до магазину ,мама загадала хліба купити, і зустріли місцевого бандюка.Він був такий здоровий,товстий і незграбний, але всі хлопці його боялися. Так от,йдемо ми собі біля магазину, а він кричить: -Ану стійте!Куди це ви зібралися? -До магазину!- тихо відповіли ми. А він бачу аж зрадів,і каже: -Та це добре,це значить у вас є гроші! -Та ні!-кажу я- У нас на двох одна гривня! А цей не терплячий Петро як закричить: - Що ти брешиш,віддай йому гороші! І як побіжить, я ще небачив щоб хтось так швидко бігав. А я стою і думаю, от зрадник. І що мені тепер робити.Зібрався з духом і кажу: -Навідь якщо і є,тобі яке діло? -Мені!-голосно закричав товстун. І тут я вскочив у магазин,а тітонька продавщиця побачила і сказала,що я можу почекати в магазині доки він піде. Так і сталося, я залишився чекати,а думав тільки про Петра,що він мені ніякий не друг,а справжній зрадник. З тих пір я знаю, що не тільки друзі пізнаються в біді,а ще й зрадники.
«Цього року, мабуть, урожай буде»,— каже Панас .
«Пізно, Володько,— і додала тим самим легким смішком: — Ех ти, сторож!»
- Здорові були, добрі люди! - каже отаман. - А чого вам треба?