Україна неймовірно багата на пам'ятки, які належать до прадавніх часів. Ці пам'ятки є свідками формування української нації. Наші обдаровані предки споруджували їх, щоб утілити народні мистецькі ідеали.
Наприклад, у XI столітті за ініціативою Ярослава Мудрого було споруджено головний храм Київської Русі — Софійський собор. Саме тут відбувалися урочистості, пов'язані з посадженням князів на Київський престол або з прийомами іноземних дипломатів. Прямокутну споруду Софії Київської за сивої давнини оточували два ряди відкритих галерей, а вінчали собор тринадцять куполів, суворий сірий колір яких чудово гармоніював із рожевими стінами.
У ХІІІ столітті військо хана Батия зруйнувало Київ, і тільки свята Софія залишилася стояти над згарищем міста. За словами Павла Загребельного, Софія Київська стояла над попелом і руйновищем, ніби сама Богоматір підносила руки в молінні. Саме завдяки непорушності собору кияни усвідомили силу божого захисту й повірили в те, що Марія Оранта завжди триматиме над ними свої молитовно підняті руки.
Спочатку собор усередині був прикрашений дивовижною мозаїкою та неперевершеними фресками. У своїй більшості то були твори на сюжети Святого письма, але багато було й зображень полювань, свят, ігор. Саме своєю мозаїкою насамперед цінний собор. Досьогодні вона вражає яскравістю та свіжістю живих барв, довершеною композицією, тонкою технікою виконання.
Майже тисяча років минуло з часів спорудження Софії Київської, але й досі викликає захоплення духовна велич та сила натхнення стародавніх зодчих.
Творчість Ліни Костенко — це високий рівень думання, долання висоти, що стала нормою. «Не треба думати мізерно», — ці слова можуть бути девізом творчості поетеси. Гете якось висловився, що жінка, пишучи вірші, не думає про зміст. Вона керується почуттями, а не розумом. Про Ліну Костенко так не скажеш. У її творах і почуття, і розум злиті воєдино.
Ліна Костенко — поет, що пише не про все, а про важливе. Один із напрямків її творчості — це історична пам'ять:
Далекий світ, купецька одіссея,
Хмільне старе вино старовини!
Вона своєю поезією будує мости між минулим, теперішнім і майбутнім.
...Везуть на страту козацького гетьмана Павлюка і його старого товариша Томиленка. Вони готові з гідністю прийняти смерть, але їх мучить думка про те, що разом з ними гине молодий козак Сахно Черняк, який не кинув гетьмана і вирішив умерти з ним заодно. Павлюк і Томиленко вмовляють його тікати, поки є можливість, навіть намагаються зіпхнути з воза, але молодий козак навідріз відмовляється. Павлюка видали ворогові свої, і Сахно своєю смертю хоче спокутувати гріх, який чорною плямою ляже на весь народ. Тому на слова Томиленка — «Нестерпно бути зрадженим. Болить», — Черняк відповідає:
А стерпно бути заодно із тими,
Хто перемовчав, коли вас в'язали?
Та все життя отак про себе й знати,
Що ти не зрадник, ні, Ти не відступник,
Ти, боже збав, не видавав нікого,
Ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися людиною ...
«Не через вас я іду, а для себе», — сказав, як відрізав, Черняк. Не по-жіночому твердо лунає питання з твору «Циганській музі»:
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього,
Чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!..
Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі,
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
Ох, не тому, що він — найкращий на землі?
Ліна Костенко своїм життям вистраждала цю достойну відповідь. Дійсно, народ, як і матір, не вибирають. Відчувати себе часточкою, брунькою на народному гіллі — це щастя для справжнього патріота.
Поетеса у всіх своїх історичних творах уміє зобразити дідизну так, що вона наближається до нас, сучасних читачів, робиться об'ємною і зрозумілою. І тоді, здається, зникають віки, що розділяли давно минуле і сучасність.
Маруся Чурай — дівчина з легенди. Кажуть, що у XVII столітті жила у Полтаві дівчина, яка не тільки гарно співала, а й складала пісні, які стали народними.
Ліна Костенко у романі «Маруся Чурай» розповіла не тільки романтичну історію нещасливого кохання Марусі Чурай до Гриця Бобренка. Поетеса розкрила перед читачем великий пласт історії. У її творі історичні особи — не статичні фігури. Вони живуть, діють, помиляються і перемагають.
«Маруся Чурай» — це народне життя, строкате і повне, це виснажлива боротьба, це*сама історія промовляє до нас своє живе слово.
Ліна Костенко у своїй творчості часто звертається до історичного минулого України, в якому вона (а разом з нею і ми) шукає і знаходить відповіді на питання, що ставить їх сучасне життя.