Популярність пісні Семена Климовського «Їхав козак за Дунай» безпрецедентна. Її співали вже в середині вісімнадцятого століття. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.
У добу романтизму було написано інші тексти, які виконували на мелодію «їхав козак за Дунай». Митці створювали нові варіації на тему української пісні. Це арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера, опера Кавоса «Козак-віршувальник», вірш Пушкіна «Козак», Варіації для скрипки з оркестром Аляб’єва… 1860 року історик Микола Закревський зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».
1808 року в Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Христоф Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переробив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом.
За обробку пісні «їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських стосунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Андрій Розумовський мав глибокі почуття до землі й культури своїх предків. Пам’ять про Батурин жила в цій родині. Бетховен зацікавився українським музичним фольклором. В його обробці пісня «їхав козак за Дунай» оновилася: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.
Чи міг уявити Семен Климовський, що доля виявиться такою прихильною до його пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольклору, що її співатимуть навіть американські ковбої?
Автор «Заповіту» мріє, щоб народ згадував його «незлим, тихим словом» і щиро вірить у те, що й через багато років його творчість і його ім’я не забудуться українцями. Т. Шевченко забуває про мотив власної смерті, який ми бачимо у початкових рядках віршу. І це цілком природно, адже автор розмірковує про долю Батьківщини. Смерть більше не лякає Кобзаря, бо автор мріє лише про те, як дніпровські хвилі понесуть «у сине море кров ворожу». Заради цього поет згоден покинути грішну землю і полинути до Бога. Тоді степова могила перетвориться у нерукотворний пам’ятник, яким і стала для наших сучасників творча спадщина великого Кобзаря. Поет вірить у те, що рідна земля підтримає його навіть там, де не існує ні світла, ні темряви:
«Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно...».
Як видно з «Заповіту», понад усе Т. Шевченко мріяв побачити свою рідну країну незалежною та вільною, бажав щастя і добробуту своїм нащадкам, прагнув, щоб Україна стала рівною серед інших європейських держав. Я вважаю, що нам, нащадкам великого майстра українського поетичного слова, яким, власне, поет і адресував свій «Заповіт», слід замислитися: а чи виконали ми заповіт Т. Шевченка? На жаль, Кобзареві не судилося побачити свою Батьківщину вільною і незалежною, не дожив він навіть до скасування кріпацтва. Та найважливішим побажанням Т. Шевченка нащадкам було побажання порвати кайдани, які перешкоджали розвитку української нації, розвитку літератури і культури. В останніх рядках «Заповіту» можна побачити навіть прямий заклик до збройної боротьби, через яку наші співвітчизники і повинні були вибороти жадану волю і свободу:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте».
Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові нових слів з новим лексичним значенням:
Афіксами (це відповідно суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, безафіксний), (префіксом: йти — за-йти, ви-йти, пере-йти, віді-йти, обі-йти, про-йти; суфіксом: ов — ліс-ов-ий; комбінаціями афіксів).
Словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (Велик-день).
Абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР (чит. уенер) — Українська Народна Республіка).
Як окремий б словотвору виділяють також субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби словотвору з переходом слова до інших частини мови.
Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звичайно як носія загального лексичного значення, префіксальну (пере-, при-) й суфіксальну (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, — і флексійну, закінченнєву морфему -ий (подекуди й постфікс, напр., -ся і специфічного суфікса інфінітива -ти,), як носія граматичного значення слова, що визначає відношення слова до ін. у реченні чи словосполученні. Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити, див. Словоскладення, Словозрости). Коренева морфема може виступати в кількох варіантах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів (див. Чергування звуків). Суфікси широко вживаються при словотворенні іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на: 1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, карайоний: кар-а), і 2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іший, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворювати емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а, див. Пестливі форми), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя). З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, за церк. стражд-ущий; -унок: дар-унок, пор. рах-унок; -із-ація: яров-изація, пор. колон-ізація; також інтеграцією частини ін. наростка; благальн-ий, спершу звич. в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при С. дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архі-дурень). Абревіатурний тип С., вживаний спершу в підпільній літературі (есер 'соціал-революціонер', РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в підсов. добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд 'сільський будинок', НКВС — енкавеес). Інфікси застосовуються при С. вигуків та в арґо. Редуплікація як форма словозростів, уживана при вигуках (зокрема приманках: тась-тась! у дитячій мові: ту-ту 'трубка') й частках (ледве-ледве) виникла з повторень (довго-довго).
Объяснение: