З усіх пір року я найбільше люблю весну. Прекрасна й зима з її морозами, сніговими шапками на деревах, і яскраве веселе літо, і мрійлива задумлива осінь… Але мені немає кращої пори, ніж коли у повітрі віє першим теплим подихом, парує відпочила за зиму земля, наливаються бруньки. Я почуваюся так, неначе пробуджуюся разом із природою. Сонечко світить теж по-іншому, ніби веселіше, пригріває, наче теж скучило за нами після довгої зими. Небо синє-синє, високе та прозоре… Дзюрчать джерела, біжать струмки. А коли поїхати за місто, можна побачити, як тане сніг у полях та в лісах, як прокльовується перша травичка, зацвітають перші квіти… Починають співати птахи, виводять одну мелодію за іншою, немов намагаються переспівати одне одного. Я живу біля паркової зони, тож щоранку слухаю їхні співи.
На вулицях стає більше веселих облич, люди посміхаються — радіють весні. Йдуть, тримаючись за руки, закохані, бігає та бавиться усміхнена малеча, яку вивели на прогулянку батьки. Ми з татом і мамою на вихідні виїжджаємо до лісу або на берег річки, влаштовуємо пікніки, смажимо шашлики. Ми з подругами часто ходимо гуляти, збирати проліски та фіалки.
Навесні так добре стає на душі, так радісно! Цілий день у тебе гарний настрій, усе що робиш, вдається, усі задуми здійснюються. Звичайно, тут, як і завжди, найважливіше значення має праця й старання, але я вважаю, що велику роль відіграє також і настрій, коли ти, хай навіть підсвідомо, налаштований на добро. Тобі добре, ти радієш світові, а отже, і світ добрий до тебе.
Объяснение:
Объяснение:
Твір-мініатюра «Весна»
С кожним днем теплішає. От уже і сніг розтанув, і земля вкрилася свіжою зеленою травою. Постійно дме вітер, але він уже м’який, теплий, наповнений ароматом перших квітів. Пригріває сонечко, а у вітах дерев співають птахи, що повернулися з теплих країв. Бруньки набухли та от-от перетворяться на молоде листя. Заквітають вишні та абрикоси, розповсюджуючи навколо себе солодкий аромат. Скоро сади стоятимуть наче в білому тумані. Усе довший день, все приємніша погода. Травень принесе першу весняну грозу та зливу, що напоїть землю живильною вологою. Весна – то час пробудження та оновлення природи, сповнене краси та радості.
Слово… Буденність і значущість. Простота і таїна. Звичайність і магія. І це все вміщається у слові. Мабуть, коли створювалась мова як засіб спілкування, людство ще не усвідомлювало до кінця силу слів.
Бо якось би убезпечило себе від його смертоносної дії. Слова зради, підлості вбивають щось значуще, що існує в людині заради добра і милосердя.
Щастя і горе, радість і смуток — усе може бути в одному слові. І єдина залежність від контексту вимовлених слів та від почуттів, що закладаються в цьому слові.
«Яке щастя!» — і руки простягнені назустріч синочкові, який тупцяє по зеленому моріжку, усміхнені оченята звернені до матусі, до всього доброго світу, до людей, які ще не встигли для цього маляти зробити нічого злого і підступного. Це все ще попереду, а сьогодні — зелений моріжок, лагідні руки мами, барвисті метелики, що розважають і бавлять маленьку людину.
«Яке там щастя!» — і зболені очі старенької жінки опущені донизу, до долоні, що простягнена за милостинею. Роки прожиті.
Доля не була ласкавою, багато довелося пережити: відривала від себе останній шматочок, економила кожну копійку, аби дітям було добре, щоб вони жили краще, ніж батьки. І ось… Рідні діти відцурались, кажуть, що в них теж не вистачає грошей, що треба до зими встигнути ремонт у квартирі зробити, тож до матері вони не наїздяться, не вона одна бідує: он скільки таких пенсіонерів.
Але ж тим пенсіонерам (кого вона знає) хоч інколи діти допомагають, а то й забирають до себе, щоб доглядіти до смерті. Але це в інших, а в неї… Тепер ось — доводиться просити на шматок хліба, соромно й очі підвести, бо тяжко працювала весь вік, а на пенсію, виходить, і не заробила.
«А щоб тобі щастя не було!» — і злобно перекошений рот, люттю налиті очі1. Страшно в такі очі зазирнути, бо повіє від такого погляду таким мороком злоби й ненависті, що аж кров у жилах застигне. І слово в устах такої людини звучить зловісно й страшно. Найтемніші закутки відкрилися в душі й вихлюпнулись назовні через слово, боляче зачепивши когось із ближніх.
Слово одне, а бач, що воно може. Та все ж людина придумала слова не для зла, не для нападу, а для добра і взаєморозуміння. Тому, коли почуєш щось недоброзичливе, то знайди відповідник доброго слова, і злоба, як хвороба, відступить.
Шануй і бережи добре слово на всі випадки життя, і добро, створене тобою, тобі ж і повернеться, а на землі ще однією доброю людиною стане більше.