Прихід весни можна вгадати за ароматом свіжості, який супроводжує її. Так і кажуть: «У повітрі пахне весною». Запахи весни бувають різні. Спочатку, коли тане сніг, весна пахне м'якою вогкістю. По дорогах біжать струмочки, з дахів падають краплі. Перестук крапель чути звідусіль. Іноді з гуркотом відриваються від дахів, падають та розбиваються на асфальті підталі крижані бурульки. З кожним ранком все помітніше, як меншає на вулиці снігу та льоду.
Потім, коли сніг майже зійде, весна пахне мокрою землею. Це означає, що грунт відтанув після холодів та оживає. Напровесні на вулиці ранком стоять густі тумани. Під їх покровом крізь землю тихенько пробивається перша зелена травичка. Щоранку помічаєш, що її стає все більше. Озирнутися не встигнеш, як свіжа трава одягне землю в нове зелене убрання. А ще тиждень тому сира земля стояла голою, без єдиної травинки.
Навесні знову починають лити часті дощі. Вони ще прохолодні, але вже не крижані, як пізньої осені. По ранках ще холодно, а вдень, коли пригріває сонечко, стає тепло. Не знаєш навіть , як вдягнутися правильно.
Нарешті прокидаються дерева та кущі. Вони готуються до літа. По стовбурах біжать свіжі соки, поступово набухають бруньки. Вони розгортаються в перші, ще дуже маленькі та клейкі листочки. Перша зелень радує око. В цей час я так радію цим скромним першим проявів весни, як потім влітку не радію навіть найпишнішим квітам.
Поряд із нашим будинком парк. Ми з подругою гуляли у дворі, потім вийшли за дім і пішли вулицею до парку. За нами плентався дворовий пес Байкал. Це був досить здоровий собака. Сіро-білого кольору шерсть з темними плямами на спині й голові, пухнастим хвостом і великими міцними лапами. Морда у Байкала добра і перехожі, які вперше бачили собаку, відчували, що він їм не заподіє лиха. До парку залишалось із сотню метрів, коли Байкал виявив занепокоєння. І недаремно. На тротуар несподівано вискочила білка. Чи то допитливість виманила її з парку, чи то сплутала вона паркову алею зі звичайною міською вулицею. Щоб там не було, білка опинилася перед нами. Маленька, у руденькій шубці, з великим пухнастим хвостом, оченята-гудзики чорні, вуха насторожено стирчали. Білка сиділа поруч із деревом і дивилася на нас. Ми зупинилися, затамували подих, боялися злякати малу. Міг би налякати білку й Байкал, але він поводився напрочуд дивно. Він теж завмер на місці і, схиливши велику голову набік, ніби намагався зрозуміти, шо це за звір перед ним? На кішку не схожий, на собаку теж.
Байкал подивився на нас, немов запитував: як мені поводитися? Кинутися . незнайомки чи чекати нашої команди? Але розв’язка надійшла несподівано. На| гілку дерева, просто над білкою, сіла сорока. Вона невдоволено покрутила головою, а потім буркотливо заскрекотіла. Білка миттю стрибнула на стовбур і зникла! у кроні. Сорока знялася з гілки і полетіла, а ми пішли далі. Байкал декілька разів) винувато гавкнув, наче виправдовуючись у тому, що білка зникла.