1) Йшла вона з ненькою Варварушкою купатися в озері; а в лісі, як навмисне, ягідка за ягідкою – стигла суниця так і заманює глибше в гущавину (М.Телешов «Крупеничка»). 2) Роздав він скоріше всі залишки, струснув порожнею торбинкою, вклонився всім на прощання і пішов потихеньку своїм шляхом, спираючись на палицю (М.Телешов «Крупеничка). 3) І тільки-но він її поцілував, красуня розплющила очі, прокинулась і привітно глянула на нього (Ш. Перро «Зачарована красуня»). 4) Але хоч яким би спокійним було море - завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка підіймалася, як груди дитини, що спить (Г.К.Андерсен «дикі лебеді»). 5. Еліза думала, що вона все ще бачить сон, - так дивно було летіти в повітрі, високо над морем (Г.К.Андерсен «дикі лебеді»).
Прислівники дії відповідають на питання: як? яким чином? (як? – навмисне, потихеньку, привітно, злегка, високо).
Ще в зовсім ранньому віці я була досить непосидючим і допитливим дитям, але в батьків ніколи не виникало зі мною проблем, адже їм не складало жодних труднощів мене чимось зайняти і на щось відволікти. Пропонують осідлати двоколісний велосипед у 4 роки — будь ласка, я тільки за! Приносять новеньку книжечку — все, я моментально поринаю у незвіданий світ казок. Хочуть записати на танці — я вже самостійно перед дзеркалом розучую свій перший, тільки-но вигаданий танець. Тягнуть у музичну школу — починаю проситися на додаткові заняття з фортепіано й вокалу! Мене цікавило усе без жодного винятку, я у всьому бачила щось особливе, мені вдавалося іноді навіть розгледіти те, що залишається часто непомітним для інших.
Мама завжди говорила, що мені варто розвивати усі свої таланти, бо була впевнена, що в житті може знадобитися все. Так я і робила до одного певного моменту. Одного разу, у намаганнях згаяти час, я з друзями забрела у місцеву картинну галерею, у ній саме представляли свої роботи маловідомі міські художники, але одна картина, на жаль, назву її я не запам’ятала, просто врізалася мені в пам’ять і ніяк не покидала моїх думок. На ній був зображений звичайний пейзаж, побудова малюнку теж була проста і невигадлива. Не можу пояснити, чому саме цей образ змусив мене задуматись над своїми захопленнями і теж звернутися до малювання, але все ж я дякую тому художнику за його прекрасний малюнок, єдиний погляд на який просто закохав мене у малювання. Я не можу сказати, що зовсім не малювала до того моменту, ні, я могла цим зайнятись тоді, коли цього хотіла моя душа. Але останні кілька років я малюю постійно, у моїй голові завжди вибудовуються якісь фантастичні сюжети, нові, неповторні ідеї, які одразу ж хочеться втілити на чистому аркуші паперу. Коли я зрозуміла, що живопис — це моє, то одразу ж записалась у школу малювання. Мені досі цікаво відвідувати кожне заняття, дізнаватись щось особливе про свою улюблену справу. Задля власного задоволення я частенько кілька разів на тиждень пробігаюсь місцями, де художники виставляють на показ свої щойно створені шедеври, читаю блоги людей, які розбираються в мистецтві, самостійно шукаю якусь додаткову інформацію в Інтернеті про новомодні тенденції і якісь зрушення в цій сфері.
Не можу навіть описати словами, як сильно я люблю малювати. У той момент, коли ти робиш перший мазок, світ навколо просто замирає, він на кілька годин просто перестає для тебе існувати, адже ти відкриваєш для себе власний світ — світ твоїх думок і фантазій. Це так прекрасно відчувати те, що ти можеш відобразити у картині себе, свій внутрішній світ, свої переживання й емоції, ти можеш подарувати іншим малесеньку частиночку своєї душі. Оце захоплення малюванням допомагає мені знайти гармонію в серці і у власних думках, заспокоїтися і навіть розважитися. До речі, не можу не похвалитися і не згадати про те, що мої аматорські картини вже прикрашали картинні галереї рідного міста, кілька з них навіть здобули призові місця на регіональних конкурсах. Тому я не думаю, що я займаюсь малюванням тільки для душі, сподіваюсь, що і в майбутньому воно до мені побудувати успішну кар’єру художника чи, наприклад, дизайнера.
Отже, як ви вже зрозуміли, улюблена справа мого життя — це малювання, адже саме вона приносить мені істинне задоволення і радість. Тому бажаю кожному з вас знайти своє покликання і захоплення, бо тільки так можна відчувати себе хоча б на четвертинку реалізованим у цьому житті і, безперечно, щасливим
Відповідь:
Поняття "інтелігенція", "інтелігентність", на відміну від так званих "вічних" понять, з'явилися в нашій мові порівняно недавно, в 60-х роках XIX століття. Інтелігентами називали людей, що були зайняті розумовою працею, на відміну від тих, хто був зайнятий працею фізичною. Спершу вважали: інтелігентна людина — це та, яка здобула гарну освіту, багато читає, знає іноземні мови. Але можна все це мати і бути неінтелігентним, а можна мати те, що називається природженою, внутрішньою інтелігентністю. І не основне при цьому — диплом про вищу освіту. Ця якість — інтелігентність — наявністю диплома не визначається.
Першим твором в українській літературі, головними персонажами якого стали українські інтелігенти, був роман І. С. Нечуя-Левицького "Хмари". Він став несподіванкою для багатьох, бо панувала думка, що українська література є виключно селянською і в українського народу нікого, крім селян, немає. І. С. Нечуй-Левйцький змалював два покоління інтелігенції. Старше, яке представляє Дашкович, спершу студент, а потім професор Київського університету. Він палко бажає служити народові України — занедбаному, пригніченому, "безщасному". У зрілому віці Дашкович стає пасивним, не принісши користі своєму народові. Його талант марно загинув, "згинув надаремно для України і народу". Хмари над рідною землею хоче розвіяти представник другого покоління української інтелігенції — Павло Радюк. Вік діяльніший за Дашковича — поширює твори Тараса Шевченка, пропагує історію України. І. С. Нечуй-Левицький підводив читачів до висновку: кожне нове, наступне покоління інтелігентів повинно дбати про добробут народу, підносити ідею національної гідності, відстоювати незалежність Вітчизни.
Справжня інтелігентність була властива кращим українським письменникам, яких називали "совістю і сумлінням нації". Серед них — О. П. Довженко. У повісті "Зачарована Десна" він писав про свого батька, неграмотного, забитого вічними нестатками селянина, з глибокою шанобою схиляючись перед його внутрішньою інтелігентністю.
То ж будемо пам'ятати, що справжня інтелігентність — це, насамперед, внутрішня культура, доброта, чуйність, здатність до співпереживання
Пояснення: