объяснение:
його зненацька охопив сумнів: «чи те я роблю, що слід? чи здатний на це? чому так тягне туди, у невідоме? » і він зупинився серед шляху. замислився. огледівся. хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте він не міг іти далі: і неспокій, і невдоволення собою, і жадання чогось вищого переповнили його. а обіч уторованої дороги громадилися вершини, які здавалися такими стрімкими й неприступними, що на них ніхто не наважувався зійти. до того ж їх оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й бескиди.
і все ж він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. і вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. він здіймався все вгору і вгору. «божевільний! » — жахалися одні, що спокійно ів гостинцем. «відчайдушний! » — захоплено вигукували інші, які вже
готувалися рушити й собі вслід за сміливцем. «щасливий! » — зітхали ті, які через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли піти за першопрохідцем. а були й такі, що мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.
що йому до того! він уперто здіймався на вершину, де не ступала ще нога людська. і то було його покликання, його щастя, його слава й безсмертя. як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий! а йому тоді йшов уже тридцять другий. за спиною в нього і вчителювання, і участь у боях, і робота в провідній республіканській газеті художником-ілюстратором, карикатуристом. читачі в кожному номері шукали гострі, дотепні малюнки, під якими стояв підпис «сашко». друзі щодня приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. і називали його талановитим, і пророкували йому творче майбуття.
а його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. усе дужче й дужче почувався невдоволеним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося. і однієї ночі після роздумів він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. залишає мольберт, фарби, закінчені й незакінчені полотна — залишає назавжди. із плащем через плече й дорожнім портфелем у руці поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його на берег чорного моря, у красуню одесу. а вранці він уже стоїть перед директором кінофабрики й промовляє три заповітних слова:
— хочу стати режисером!
У сиву давнину, коли тільки розпочиналося на світі життя, з’явився в одному краю птах Кук, котрий їв інших пташок. Стали птахи мудрувати, як його спекатися. Вирішили, що краще їм переселитися в інші краї, тоді Кук, не маючи чого їсти, здохне.
Так птахи і зробили — полетіли на край світу, а Кука залишили самого.
Минув якийсь час. Вирішили птахи послати когось із своїх подивитися, чи ще живий Кук. Послали ластівку.
Кук, вже добре зголоднілий, забачивши ластівку, напав на неї, але в’юнка ластівка вирвалася з його лабет. Тільки кілька пір’їнок з її хвоста лишилося в Кука. От з того часу хвіст у ластівки наче обрізаний.
Повернулася ластівка й розповіла птахам про Кука. Згодом у рідні краї надумала полетіти зозуля, але вона знесла яєчка і саме збиралася їх висиджувати. За неї інші птахи погодилися пташенят висиджувати. Полетіла зозуля і також застала Кука ще живого, але вже зовсім худого і безсилого, тому стрибнула на нього і одразу заклювала. Полетіла зозуля до пташок і ще здалека закувала:
— Ку-ку, ку-ку!
Птахи повернулися в рідні краї, а зозулиних діток довелося з того часу іншим пташкам висиджувати, бо зозуля відтоді нічого більше не робить, як тільки вихваляється, що заклювала Кука.
