Лариса була допитливою та обдарованою, адже у чотири роки вже читала, поступово вивчила десять іноземних мов. Ще зовсім малою попросила батьків називати себе Лесею. У дитинстві любила гратися зі старшим братом Михайлом, чудово грала на фортепіано, співала й танцювала, вишивала й виготовляла іграшки. Дівчинка зростала в атмосфері любові до української мови, культури, звичаїв і традицій, у родині часто влаштовували літературні й народні свята, а Леся була їх сценаристом, режисером і костюмером. У дев'ять років написала першого вірша «Надія» для своєї тітки, засланій за політичні погляди до Сибіру. Поетеса зростала щасливою у гарній родині.
Але сталося так, що на Водохреща в Луцьку вона так захопилася святом, що не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Відтоді боротьба за життя, долання нестерпного фізичного болю спочатку ноги, потім — руки, а далі ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок – не покидали її. Тому ще змалку Леся Українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися.
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись.
Буду жити! Геть думи сумні!
Через хворобу дівчинка не змогла ходити до школи, та при підтримці мами отримала багатогранну освіту.
У тринадцять років був надрукований вірш «Конвалія». Турботлива мати підписувала багато віршів доньки псевдонімом «Леся Українка» (зменшувальне ім'я «Леся», бо дівчинка ще була малою, а «Українка» — означає «дівчина з України») - так талановита дівчинка Лариса Косач стала відомою поетесою Лесею Українкою. Вона залишила великий літературний доробок, який є окрасою не тільки української, а й світової літератури.
