Ідеальний журналіст існує в кожній людині і не завжди проявляє себе. Це він пише у стіл фейлетони, викривальні памфлети для такого ж ефемерного ідеалізованого читача, який, звичайно ж, з нетерпінням чекає ці твори. Цей читач може жити і в майбутніх поколіннях, які, безумовно, ще не розучаться зводити пам’ятники. Він працює пером у тиші самотності, даючи волю пригнобленому духу. Його перо – заручник у головного редактора чи жадібності, або одномоментного марнославства. Так хто ж він, цей журналіст, якого ніколи ніхто не дізнається? Якими шляхами він ішов, що він бажав, де заблукав і куди зник, цей безславний викривач?
Напевно, він був народжений у сільській місцевості Смоленської області Росії, де, якщо встати прямо і придивитися, то ясно видно всі нерівності, шершавості й відхилення від ідеалу вертикалі радянської дійсності. Далі народжуватися не варто – ти не зможеш зазирнути за лінію горизонту, і з часом у тебе може розвинутися провінційна короткозорість.
Одного разу я йшла по вулиці і побачила мале цуценя, таке ніжне і розгублене, що сердце болісно стиснулось. Він самотньо сидів у порожньому парку, трохи змокший від нещодавного дощу. В нього були великі темнокоричневі очі, палкі і розуміючі. Я підійшла ближче і побачила червоний ошийник у ньго на шиї з блискучою підвіскою. На ній було написано Плямко. І дійсно, шерсть у цуценяти була коротка і вся в коричневих плямах, ніби від фарби. Я взяла Плямка на руки і віднесла додому. Він тремтів і тулив до мене мокрий носик, і ніби обіймав мене маленькими лапками. Прийшовши додому я вимила його і витерла, він зігрівся і почав весело бігати по квартирі. Тепер Плямко мій кращий друг.
З елементам міркування: Хліб - це святиня. Його потрібно берегти. Я переконана в тому, що не можна зневажливо ставитися до хліба: гратися ним, кидати хліб на землю. На мою думку, коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Для того, щоб кожен день хліб був на нашому столі потрібна важка праця людей багатьох професій. Землероби навесні сіють зерно, літом доглядають поля з хлібом, а потім збирають щедрий урожай. Мірошник меле із зібраного зерна борошно, щоб пекар міг спекти з нього духмяний хліб. Продавець в магазині кожен день зранку поспішає на роботу, щоб продати нам свіжий , смачний хліб до сніданку. Вважаю, що найбільше багатство — хліб. Він сильніший за все, смачніший за все, насущний і святий хліб із нашого поля.
Про мою мрію: Кожна людина має мрії. Я не вийняток. Я дуже хочу побачити світ, відвідати кожну країну і на власні очі впевнитись в неповторності кожної держави. Я сподіваюсь, що зможу здійснити це бажання, адже я неодмінно хочу побачити Ейфелеву вежу Парижа, Тауерський міст Лондона, пираміді Єгипту та інші визначні споруди. Нині це лише мрія, але в майбутньому я впевнена я зможу здійснити її.
Ідеальний журналіст існує в кожній людині і не завжди проявляє себе. Це він пише у стіл фейлетони, викривальні памфлети для такого ж ефемерного ідеалізованого читача, який, звичайно ж, з нетерпінням чекає ці твори. Цей читач може жити і в майбутніх поколіннях, які, безумовно, ще не розучаться зводити пам’ятники. Він працює пером у тиші самотності, даючи волю пригнобленому духу. Його перо – заручник у головного редактора чи жадібності, або одномоментного марнославства. Так хто ж він, цей журналіст, якого ніколи ніхто не дізнається? Якими шляхами він ішов, що він бажав, де заблукав і куди зник, цей безславний викривач?
Напевно, він був народжений у сільській місцевості Смоленської області Росії, де, якщо встати прямо і придивитися, то ясно видно всі нерівності, шершавості й відхилення від ідеалу вертикалі радянської дійсності. Далі народжуватися не варто – ти не зможеш зазирнути за лінію горизонту, і з часом у тебе може розвинутися провінційна короткозорість.