Кажуть, народ є живим, допоки живе його мова. "Мова — це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров — умре нація" (Ю. Дзерович). Тож від нас, нинішнього покоління молодих, залежить, чи не перерветься та золота нитка, що пов'язує покоління з поколінням. Саме від нас залежить, чи не будуть замулюватися криниці рідної мови. Хай біля наших криниць звучить інше слово — ми раді гостям, ми втамуємо їхню спрагу, адже українці — народ гостинний.
Та дбаймо про рідні криниці! Надзвичайна наша мова є таємницею. У ній усі тони й відтінки, усі переходи звуків від твердих до найніжніших, вони мелодійні, вишукані. Тому про чистоту їх треба дбати постійно.
Здавна відомо, що рідне слово, виплекане народом і родом, має таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття. "Мова — душа кожної національності, її святощі, її національний скарб" (Іван Огієнко).
Але безмір світовий і космічний не дасться в руки безбатченкам. Тож перше слово, звернене до мами, хай стане оберегом у пам'яті, щоб нести його в собі як маленьку сполохану пташку, а коли стане тяжко — лиш відчути цю полохливу ніжність, і тоді всі труднощі стануть незначними. Воістину правдиві слова: "Рідна мова дається народові Богом, чужа — людьми, її приносять на вістрі ворожих списів" (В. Захарченко).
Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних і естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної, материнської мови або цурається її, сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком. Ми пройшли тяжкий шлях приниження, нищення, і вже здавалося, що все винищено, випалено. Та на згарищі руїн раптом проривається живе українське слово, за ним тягнуться інші — і українське слово відроджується знову.
Нинішній час ми вже не називаємо відродженням, ми перейшли цей рубіж, нині ми знаходимося в стані розвитку. Тож розвиваймося самі, розвиваймо та вдосконалюймо наше найбільше багатство — нашу мову.
Так, я цілком згодна з наведеним вище висловом.
Життя буває тяжке і несправедливе, ми на нього часто ображаємося. Ми хочемо жити як у казці і нічого для цього не робити. Хтось іде вперед, бореться з труднощами, а хтось покірно пливе за течією. Ми всі ставимося до життя по-різному: одні зневажливо, руйнуючи його своїми ж руками, інші – обережно, цінуючи кожну мить.
Зараз ХХІ століття. Людина завдяки грошам може купити майже все, навіть здоров`я. Так, саме здоров`я. Хтось, не маючи грошей, важко працює для того, щоб мати гідне життя, а хтось має все просто так. На жаль, несправедливість зустрічається досить часто, але це не привід зупинятися, навпаки, це має підштовхувати до рішучих дій, до боротьби за власне щастя.
Є безліч прикладів з літератури, які доводять, що життя – це боротьба. Боротьба за щастя, за волю, за любов…
У нашому житті також достатньо прикладів, які є підтвердженням даної тези. Лікарі часто говорять, що доки хворий сподівається на краще і бореться, доти є надія. Як тільки він перестає боротися – надія на одужання зникає.
Життя – це боротьба. Боротьба за місце під сонцем, за щасливе майбутнє наше і наших дітей, за завтрашній день. Люди, які зупиняються і не намагаються подолати життєві труднощі, приречені, скоріше, на існування, ніж на повноцінне життя. Для того, щоб чогось досягти потрібно рухатися вперед, розвиватися, самовдосконалюватися… І тому, на мою думку, життя – це часто і боротьба з самим собою, з лінню, з пасивністю… У кожного з нас одне життя, ми не зможемо прожити його ще раз. І якщо просто пливти за течією, не робити спроб щось змінити на краще, то може так статися, що життя буде прожите марно. Щоб цього не сталося, ми маємо усвідомити, що не можна зупинятися чи вертати назад – тільки вперед – до кращого майбутнього, до нового дня!