- Юначе, підкажіть, будь ласка, як доїхати до обласної лікарні.
- Я можу провести Вас до тролейбусної зупинки, якщо хочете.
- Дякую, Ви дуже люб’язні.
- Ви, мабуть, уперше в нашому місті?
- Ні, але була тут дуже давно та погано орієнтуюся.
- Вам подобається місто?
- Не дуже. Багато шуму та зайвої метушні.
- Невже й будівлі на цій вулиці не подобаються?
- Будівлі дуже подобаються. Особливо старовинні.
- Так, сучасні будинки одноманітні, серед них небагато цікавого. А ось і потрібна Вам зупинка. Їхати треба п’ятим маршрутом, лікарня якраз на кінцевій зупинці.
- Щиро вдячна Вам! З Вами було приємно поговорити. До побачення!
- Бажаю успіху!
Але 12 реплік
Відповідь:
Зважаючи на доленосні і бурхливі події в Україні, бачимо, що Шевченко, як і ота трагічна новоявлена хрещатицька Небесна Cотня сучасних юних героїв гордої і незламної країни, полегла на Майдані незалежності, живе посеред нас, додає сміливості і впевненості у боротьбі з нашими відвертими і прихованими ворогами.
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
Роздумуючи над багатьма долями талановитих і великих, все більше розумієш, що поява Шевченка на духовному просторі України є таємничою і не поясненою до кінця загадкою. Діяч, мислитель, непокірний і не здатний до пристосування, вислуговування перед високими владоможцями не зникає з поля зору ані тих, кого цікавить феномен людської наповненості і швидкої реакції на навколишнє, ані тих, кому заклики Шевченка можуть видаватися не зовсім збагненними. Щонайдивніше те, що значення постаті великого творця з роками все наполегливіше починає усвідомлювати народ для себе, а творам його надається нове звучання. Незважаючи на століття, ця постать жива. Вона приймається і людьми високоосвіченими, і тими громадянами, які далекі від освіти, але найзаповітнішими для них виступають не лише почуття власної свободи і людської гідності, але й гідність всієї великої країни і її народу.
Шевченкове життя – символ тернистого шляху боротьби за свободу. Воно постало перед українцями живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Минають роки, століття, а гострота і сила Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності – найвеличніших вселюдських понять – через віки випробувань, пережитих Кобзарем, приходять до українців і додають їм упевненості у власному самоствердженні. Євген Сверстюк у книзі "Шевченко і час" розглядає поетову нескореність не лише перед доносами, які завжди заохочувала деспотична система, не лише незламність перед переслідуваннями, але й містичну внутрішню міць у вірі у свою витривалість і жертовність, перебуваючи так близько перед вогнем небезпеки: "Гюґо писав свої памфлети на Наполеона Маленького в еміграції у Брюсселі. Гайне свою сатиру "Німеччина" – в Парижі, а викуплений з кріпацтва поет у країні споконвічного деспотизму витлумачив собі поняття волі так широко, що написав свою поему "Сон" в Академії мистецтв – навпроти царського палацу".
Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім, заявляючи про свою нейтральність, хоч насправді підтримують зло, неправду і деспотизм. Такі люди клянуться навіть у любові і пошані до Шевченкової творчості, але щоб без гостроти, "чтобы шото лёгенькое, чтобы не напрягало", лиш би не промовляло до совісті, не зачіпало проблеми честі і безчестя, проблеми чесності перед власним "я". Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового "Садка вишневого коло хати", від гудіння хрущів і ще від багато якого "іння". Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості.
Пояснення: я что то питалась найти инфу но не уверена правиль или нет:)))