Осінь дуже гарна пора року.В осени з дерев опадає золоте листя.Коли я іду восени у парку умене ніби мову відбирає повсюду літає червоне,жовте,коричневе листя яке падає у ставок і пливе ніби маленькі кораблі,Хоч багато хто неполюбляє осінь за холод дощі та для мене осінь найкраща пора року
Дівчинка семи років зараз вибачилася перед своїм батьком, іноді слегка нахиляючись тим самим показуючи, що їй дуже прикро. Поруч з ними, біля їхних ніг лежала розбита ваза. -Ох, Наталко, що ти накоїла?! -Будь ласко, татко, вибач мене! Я зовсім не хотіла цього робити! -Єх...І, що ж тепер робити?-зітхнув батько дівчинки. -Але, татку, я зовсім не хотіла цього робити! -Я знаю. Але вазу доведеться викинути. -Ще раз вибачте мене тату...! -... -Але...Але я вважаю, що склеити вазу всеж таки можна. -Хм...Авжеж, бо спроба, не такування!-посміхнувшись промовив батько, й зібравши залишки вази пішов її( вазу ) склеювати. -Я до віддалене почувся голос Наталки.
Жив був хлопчик Коля. Він жив з мамою, татом, старшим братом. Папа з братом поїхали на роботу, а мама збиралася піти в магазин. Перед відходом вона покарала йому що - Коля тільки не їж цукерки і не чого не розбийте. - Добре мама-відповідає Коля. Мама пішла. Коля спочатку пограв в машинки, почитав книжку, але потім він захотів солодкого. Він пішов на кухню і поставив табуретку до шафки. Трохи встав на носочки і дістав вазу з цукерками, але він випадково впустив блюдце, яке стояло біля вази. Тут Коля згадав про слова мами і дуже злякався. Він сховав осколки, поставив вазу з цукерками на місце і пішов в кімнату. Увечері прийшла мама, відкрила шафу і бачить що немає блюдця. Вона покликала Колю. - Син, іди но сюди. - да, мама. - Де блюдце ?. - Я його розбив. - ая яй, я ж тобі казала. - прости мама, я більше так не буду. Мама його пробачила і все стало як раніше
