ответ:
моя улюблена справа.
у будь-якої людини є потреба цікаво провести вільний час. якусь частину цього часу ми витрачаємо на сімейні справи або спілкування з друзями, але цого не досить для задоволення. в кожній людській душі живе мрія, яка вимагає від нас дій, спрямованих на її реалізацію. ми малюємо, танцюємо, вивчаємо іноземні мови – і наші мрії оживають, а разом з ними ожває навколишній світ.
моя улюблена справа- читати. байдуже що: книжки, журнали, газети, статті з інтернету. мабуть всю світову інформацію я отримую не очима або вухами, а за літер, які в слова, потім в речення і тексти. моя уява заповнює однобарвне буденне життя фантастичними подіями та небаченими кольорами. я захоплююся книжковими героями, разом з ними плачу та сміюсь, люблю і ненавиджу. виникає таке відчуття, ніби у мене багато нових знайомих, і всім я дуже потрібна.
візьміть у руки стару газету або книгу, вдихніть аромат часу. можливо їх читали ваші батьки, їх переживання назавжди залишились на цих сторінках, стали . так само ті книжки, які прочитаєте ви, стануть вашими . неважливо, гарні ці спогади чи печальні, головне – вони ваші, особисті. будь-яка щира ємоція – це цеглинка у ваш культурний розвиток, сходинка до взаєморозуміння зі світом.
крім того читання непомітно поповнює словниковий запас, є вживати правильно вирази, тренує увагу і пам`ять. також покращуються знання з граматики, бо наш розум на рівні підсвідомості фіксує вірне написання речень та текстів. начитаній людині комфортно в будь-якій компанії, завжди є що розповісти та зацікавити співбесідників.
мені дуже подобається читати, і я бачу в цій потребі багато плюсів: розважаючись,отримую нові знання, підвищую свій культурний рівень, роблю внесок в своє майбутнє. загалом, відчувати себе освіченою людиною – не останнє задоволення в цому світі!
Відповідь:
Пояснення:
Собор Паризької Богоматері... Серце Парижа... Собор будувався протягом декількох людських поколінь — із XII до XV століття. Тут збереглася народна пам'ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.
Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу, який вимагає хліба та видовищ, який не хоче дивитися нудні вистави Гренгуара, а залюбки влаштовує власні сміхотливі змагання. Бідняки, цигани, священики, торговці, аристократи, члени королівської родини — кого тільки не бачив цей Собор за час свого існування! Багато про що може розповісти Собор. Письменник уміє слухати й бачити. Останнім часом він навчився чути цю велетенську храмину. Із різних кутків долинають звуки й кольори. Он там невеличке віконце, де чаклує Клод Фролло, а он на височенній дзвіниці промайнула постать Квазімодо. Що там біленьке за колоною? Так-так, це ж маленька кізочка Есмеральди!
...Письменник у відчаї. Ось уже пройшли місяці, відведені на написання роману, завершується термін його здачі — 15 квітня 1829 року, та не написано ще жодного слова до обіцяної книги. Гюго сідає за письмовий стіл, примушує себе писати, але робота не йде. Відстрочка. Видавець погодився на іншу дату — 1831 рік, але далі він терпіти не буде, і письменникові доведеться платити за порушення договору. Як на зло, примусити себе писати нелегко. Зрештою, Віктор Гюго вирішує сам себе засадити в домашнє ув'язнення: він купує пляшку чорнила та плетений сірий костюм (а костюм для виходу в світ замикає в шафу на ключ) і вирішує нікуди не виходити з дому доти, поки не напише роман. Але поступово добровільне ув'язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня — все те раптом виструнчилося і почало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя. Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його...