Із дитинства ми прагнемо когось наслідувати. Спочатку батьків, потім вихователів у дитячому садку, згодом — учителів. Іноді нашими кумирами стають герої кінофільмів або книг. А коли ми дорослішаємо і прагнемо утвердження у власних очах і очах однолітків, то обираємо для наслідування визначну особистість. Більшою мірою, це буває ненавмисне. Просто випадково дізнаємося про щось значуще в. житті видатної особи і порівнюємо з собою, намагаємося знайти щось схоже.
У моїй сім'ї завжди шанували Тараса Шевченка. Ця повага до Великого Кобзаря не мала нічого спільного з обожнюванням. Ні, просто вишитий бабусею портрет завжди висів на видному місці в обрамленні вишиваних рушників. І ніхто з сім'ї ніколи не дивувався поєднанню сучасних меблів і національних вишиванок в інтер'єрі нашої оселі. Мені з дитинства прищепили любов до Шевченкового слова, до української пісні. А коли я підросла, то більш детально ознайомилась з біографією великого сина України. Я ніколи не ставила перед собою питання: чому Шевченка називають великим, я знала це змалечку. А зараз я так глибоко відчуваю, що значить Великий Кобзар в житті України і кожного українця, адже він навчив нас, як треба любити рідну землю. Його здатність на самопожертву в ім'я України буде прикладом ще для багатьох поколінь. Але найсуттєвішим для мене було усвідомлення того, що всі великі особистості — це такі ж люди, як і я, що вони могли радіти і сумувати, сміятись і плакати, могли помилитись і схибити, але завжди залишалися міцними натурами.
Був у матері єдиний син - добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чуяла. По краплині збирала росу для вишивання, найтоньчишим шовком вишивала сорочки. Виріс син славний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа у сінях. А потім у сарай переселилась. Але молодиця не заспокоюється: " Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні "Не здригнулась душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружина вбити вас, мамо. А не послухаю - піде від мене. " Заплакала мати і відновила: " Ну що ж, сину, роби так, як велить серце. "Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув; полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрипнув той, закрив долонею обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогню ло: "Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади материнське серце. Потім в вогонь покладеш..."Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна матір. І такою величезною й невичерпною була "любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлась рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.Осоружною стала йому дружина - красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася до дому й мати. Пішли вони у двох степами широкими та й стали могилами високими.То ж не даремно кажуть в народі, що найсвятіша й найсильніша любов материнська.!
9. В
10.А
11.Б
12.В
в последних 2 не уверенна