Вихід друком першої збірки Тараса Шевченка "Кобзар" 18 квітня 1840 року був знаменною подією не лише в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Відразу після появи збірки його поетичні твори з'являються й на сторінках літературно-художніх альманахів і збірників, підсилюючи те величезне враження, яке справив на українське суспільство "Кобзар".
Саме альманахи – неперіодичні збірники широкого змісту, упорядковані здебільшого за певною тематикою, жанровою чи стильовою ознакою – починають дедалі більше відігравати конструктивну роль у формуванні суспільної свідомості в період становлення нової української літератури. Структурно альманахи містили твори різних авторів, спочатку поезії, оповідання, нариси, а згодом і статті наукового, публіцистичного та літературно-критичного характеру. Такі альманахи являли собою окремі номери журналів, що видавалися одноразово, щорічно або ж час від часу. Їх поява і значне поширення в українській літературі були зумовлені майже повною відсутністю періодичної преси. Деякі з них за популярністю і ступенем поширення в певні періоди випереджають газети і журнали, перебувають на провідних позиціях як у журналістському, так і в літературному процесі. Це "Украинский альманах", який є першим таким збірником і виданий 1831 року Ізмаїлом Срезневським та Іваном Розковшенком у Харкові, "Украинский сборник" (Кн. 1 – 2, 1838–1841), заснований також Ізмаїлом Срезневським, "Русалка Дністровая", виданий 1837 року в Будапешті учасниками "Руської трійці" Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, "Сніп", виданий стараннями Олександра Корсуна у Харкові 1841 року та ін.
Були надзвичайно помітними й привертають значну увагу літературознавців і критиків ті українські альманахи, що містили твори Тараса Шевченка та побачили світ за його підтримки. Їх поява не мала системного характеру, і здебільшого була зумовлена суб'єктивними чинниками, ініціативою та невсипучою енергією окремих культурних діячів. За життя автора його твори виходили в альманахах "Ластівка", "Молодик", "Хата".
На мою думку, професію потрібно обирати винятково за покликанням. Насамперед тому, що в майбутньому ви муситимете щодня ходити на роботу й виконувати свої обов’язки. І якщо до вибраної з міркувань престижу або заробітку справи не лежить душа й ваша діяльність не викликає у вас позитивних емоцій, то життя перетвориться на суцільну муку. Крім того, працюючи не за покликанням, ви ніколи не зможете досягнути в певній справі вершин, тимчасом як присвятивши себе «сродній» праці, здобудете й високу кваліфікацію, й успіх, і гідну платню і, найголовніше, відчу- ватимете насолоду, душевну рівновагу та щастя.
На підтвердження аргументів наведу приклад із поки що невеликого власного досвіду. З п’яти років мене батьки віддали на танці. Хоча в мене нібито все добре виходило, однак досить швидко танці так набридли, що відвідувати заняття стало нестерпним. А от коли я стала займатися вітрильними перегонами, то зрозуміла, що ніколи не відмовлюся від цих тренувань, на які щоразу чекаю з нетерпінням. До того ж на сьогодні я вже маю серйозні спортивні досягнення, навіть брала участь у світовому чемпіонаті.
До сказаного варто додати ще один найвагоміший доказ. Якщо людина зраджує все те, що було в ній найкращого, нищить у собі божий дар, то вона стає руйнівником.
Яскраве образне втілення цієї думки знаходимо в повісті Миколи Гоголя «Портрет». Художник Чартков, її герой, зрозумівши, що назавжди втратив свій неабиякий малярський хист, став купувати найкращі полотна інших митців і нищити їх.
Отже, аби не тільки з користю, а й з гідністю прожити життя й почуватися щасливим, аби не стати руйнівником і не заздрити чужому успіхові, треба обирати майбутню справу, до якої маєш хист, і не лінуватися розвивати свій талант.