На світі живе багато людей, і всі різні. У кожної людини своя доля, мета, досвід і життєва правда. Але, мабуть, всі мають одну спільну рису — хочуть залишити свій слід на землі.
Це абсолютно природньо. Так повелося ще з давніх-давен. Адже навіть у стародавньому прислів’ї говориться, що людина за життя має посадити дерево, побудувати дім і виховати дитину. Дитина теж продовжить рід і передасть своїм дітям пам’ять про своїх батьків. Таким чином, не перерветься ланцюжок життя, і людина не зникне безслідно. Це, звичайно, правильно, але у всі часи були люди, які своїм власним прикладом розширювали це правило. Такими були великі гуманісти: Л. Українка, Т. Шевченко, І. Франко, які настільки сильно любили свій народ, віддали йому так багато творчої наснаги, так щиро вірили в його щасливе майбутнє і намагалися його наблизити, що назавжди залишилися в його світлій пам’яті. І це справедливо. Бо тільки людині, яка має настільки гаряче і щире серце, що може вмістити всі болі і скорботи свого народу, дається моральне право сподіватись на те, щоб її «в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій» пом’янули «незлим тихим словом».
На мій погляд, тільки така людина залишає справді помітний слід на землі.
Колись у нашій країні мріяли про те, що не буде майнової нерівності, всі будуть жити заможно. І тоді милосердя нікому не буде потрібне. Але це не так. Залишаться старість, самітність, хвороби, стихійні лиха. Саме вони будуть потребувати суспільного і індивідуального милосердя, тобто людинолюбства і до Де ж витоки милосердя?
Вони лежать у стародавній, родовій солідарності, що суворо зобов'язувала будь-якою ціною визволити, захистити "свого", виключаючи "чужого". Але все йде вперед, не стояло на місці і розуміння милосердя.
Семирічний хлопчина серед чужих — у притулку. Він пише листа дядькові, що сидить у тюрмі. Розповідає про батька, що помер, про матір, яка покинула його. А далі запитує, коли у дядька день народження, бо він йому хоче приготувати подарунок: "Я Вам хочу написати вірш". Пише хлопчина не рідному дядькові — чужому. Свята дитина! Що ж може бути найблагородніше за цей порив дитячого серця, дитячого милосердя.
Чи вчать милосердя?
Милосердя — любов до всього живого, до всьому живому. Природа теж жива. Будьмо милосердні до неї, до й. Свій гнів Іван Ізотович (О. Гончар "Собор") спрямував проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного... Це вони "пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гнилом цвіте, на всю Україну смердить!..." Згубили. Де ж милосердя до Природи? А вона сьогодні плаче гіркими слізьми, просить до Просять до забруднені промисловими відходами ріки, озера, моря. Гине фауна і флора життєдайних океанів, забруднених розливами нафти. Вони благають державного милосердя. Екологи, "лікарі природи", мають врятувати їм життя. А ми, люди, мусимо рятувати природу і один одного своїм діяльним співчуттям у нинішні складні часи економічної, екологічної і психологічної скрути, бути сестрами милосердя.
Моя мрія — стати лікарем, допомагати "ближньому своєму". Ця мрія навіяна мені долею лікаря, педагога, гуманіста Януша Корчака, його високою акцією духовного милосердя: він не зрадив лікарського ідеалу служіння ближньому і загинув разом з дітьми з єврейського гетто в газовій камері німецького табору, хоч мав можливість залишити своїх вихованців, а самому вижити. Його жертовний подвиг вразив мене і заполонив моє серце. Дійсно, хто ж як не лікар, завжди першим прийде на до людині?