Мені здається , що професія вихователь дитячого саду одна з благородних і потрібних професій для людей в усьому світі , тому я хочу бути вихователем. Чому я можу сьогодні навчити дітей? Я хочу навчити дітей усьому : чути звуки і знати , що буває кругле , овальне , а що буває високе ; збирати картинки з кубиків і ліпити сніговиків , малювати , читати вірші і багато чому іншому. Головне для мене - навчити дітей бути здоровими , не тільки фізично , а й психологічно. Поруч зі мною різні діти : зухвалі , невгамовні , сором'язливі і боязкі , мовчуни і базіки . Що я можу дати дітям? Насамперед - любов. І я люблю їх такими , які вони є. Вихователь - це педагог , тобто людина, яка вчить , допомагає пізнати навколишній світ. І те , наскільки цей процес буде ефективним , залежить від інтересу моїх маленьких учнів. І так день за днем ми разом йдемо по стежці знань , за якою вони вчаться розрізняти добро і зло , пізнають себе і навколишній світ , а я безперестанку вчуся у них відданості , відкритості і любові. Діти - це наше майбутнє!
Лялька-мотанка – українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. Здавен у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду, символом матері-прародительниці та зв’язку між поколіннями, одна із найдревніших іграшок і сакральних (священних) істот нашого народу, якій тисячі й тисячі років. Скільки існує людство, стільки років цій іграшці, яка повинна була дитину заспокоїти, нагодувати і зберегти. Бо мати, залишаючи дитя, замотувала фрукти чи хліб у шматочок тканини, прив’язувала паличку і давала, як іграшку, тому в основі ляльки — хрест. Людина вигадувала ляльку-мотанку, подібну собі, як забавку для дитини, як оберіг дому. Виготовляючи цей сакральний предмет, жінки вкладали у неї свою енергію, певні думки і побажання. Ляльку-мотанку передавала мати дочці, коли віддавала до іншого роду, а дочка, у свою чергу, своїй дитині. Це ніби ниточка, яка зв’язувала увесь рід.Наші пращури вірили, що лялька є посередником між живими та тими, хто ще народиться. Тому на заміжжя дівчини разом із рушниками і сорочками в скриню до приданого клали ляльки. Робили їх дуже ретельно: одягали в українське народне вбрання як наречену, плели вінок на голову і обов’язково «додавали» нареченого — мусила бути пара. Відразу після одруження тими ляльками бавилися — вважалося, що так швидше народяться діти. Обличчя у «плодоносних» ляльок немає — невідомо ж, хто прийде на світ.Берегиням — іншому різновиду — на обличчі намотували хрести. І виготовляли їх на різні потреби: аби людина одужала, аби пішов дощ чи навпаки — припинилася злива, вщух буревій...Усі елементи одягу мотанки є символічними: спідниця уособлює землю; сорочка — три часи: минулий, теперішній і майбутній; головний убір — очіпок, стрічка чи хустка — зв’язок із небом... Українська лялька тим унікальна, що вона — така ж, яка була тисячі років тому! Найдавніші — глиняні — сягають доби Трипілля.Лялька-мотанка не випадково не має обличчя. Адже вона виникла не як іграшка, а як сакральна річ. Вона мала прикликати дух померлої або ще не народженої людини до живих, запросити її в коло сім’ї, до столу чи до тієї дитини, яку виховувала. ВОНА виховувала. Бо уособлювала дух прадавнього Предка, а відтак не дівчинка гралася лялькою, а лялька, як стара баба, передавала досвід минулого новому поколінню.Сакральна істота з хрестом замість обличчя, символізує гармонію вертикалі (духовності) і горизонталі (земного розвитку людини), тобто допомагає гармонізувати простір. Такі іграшки повинні знаходитися на покуті зі сторони сходу сонця, над ліжечком дітей (оберігає дитину), над дверима (зустрічає і проводжає гостей)...
