Людське щастя - це щось неймовірне і прекрасне. Багато людей, що розчарувались у житті через власні невдачі, вважають, що щастя немає. Звичайно, що щастя існує, тільки не кожен розуміє, чим воно насправді є. Воно, як вітер: ми його не бачимо, але відчуваємо. Щастя існує в нашій душі, у нашому серці. Велика кількість сучасних людей впевнені, що щастя - це багато грошей, вдала кар'єра і таке інше. Але, на мою думку, щастя - це, коли є кому тебе зустрічати вдома, коли ти маєш кому сказати "я тебе люблю" чи "ти мені потрібен/потрібна", коли у тебе є власна сім'я, коли ти береш маленьке рученя своєї плоті і крові в свою руку і відчуваєш усю теплоту маленької істоти, яка згодом буде називати тебе мамою чи татом. Хіба ж це не щастя? Я не засуджую інших людей за їх думки щодо щастя людини. Адже в кожного щастя має якесь своє значення. Але наше щастя залежить лише від нас самих. І я вважаю, що для щастя людини потрібно лише одне - інша людина. А двоє людей, які щасливі разом, можуть пройти через усі перепони і створити для себе маленьку частинку щастя, яку неможливо купити і неможливо продати, і без якої просто неможливо жити. Ми живемо, щоб любити, а любимо, щоб бути щасливими...
Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. Я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. Сісти довелося на останній парті. Почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. Так і сталося. Після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. Всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «Зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. Аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. Чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. Як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали Даринкою. Тоді вона мені якось іронічно й байдуже ла: «Ну, забери той Буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». Навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того Букваря.
відповідь а)
Объяснение:
відповідь а)