Всюди добре, а вдома найкраще!
Люди завжди прагнули подорожувати, мандрувати та відкривати нові країни. Але не завжди вони залишалися жити на чужині. Не зважаючи на те, що нові країни приваблюють своїм місцевим колоритом, залишитися там жити прагне далеко не кожний. Іммігранти, які виїхали за кордон у пошуках кращої долі, дуже сумують по своїй батьківщині. Рідна домівка сниться їм у ночі, думки про вулиці міста, чи селища, де вони народилися, де пройшло їх дитинство не покидають упродовж всього життя. Багато письменників і, особливо, поетів, перебуваючи у вигнанні, описували у творах свої переживання та сум за рідною домівкою.
І досі існує така міра покарання, як вигнання.
Навіть після короткого літнього відпочинку у бабусі чи в таборі ми прагнемо якомога скоріше опинитися дома, у своєму місті, поряд зі своїми друзями та рідними. Тому що, де б ми не жили і якою б не була наша домівка, але вона наша, і для нас найкраща.
Бути свободним – це розуміти свободу. А потім діяти. Свобода – це здатність людини чинити у відповідності до власних бажань, інтересів, цілей на основі знання про об’єктивну дійсність. Свобода – це можливість вибору варіантів подій. Відсутність вибору дорівнює відсутності свободи.
Найбільшої свободи людина досягає, коли свобода є вибір самого себе, що по суті, покладає на саму особистість відповідальність за своє життя і за те, що відбувається в світі. Саме тому так важливе ставлення особистості, оцінки того, що відбувається навколо. Саме тому свобода є фундаментальною характеристикою людського життя. Медард Босс (фахівець з психології) вказує, що свобода це не те, що людям належить, це є те, ким (чим) ці люди є. Поняття свободи пов’язано з поняттями необхідності, залежності-незалежності, відповідальності. Людина – це не інструмент природи. Людина володіє свободою вибору і одноосібно несе відповідальність за те, що з нею відбувається. Люди вільні обирати будь-яке життя, а наші реалії (буття) – це ставлення до того, що відбувається. Тому мало говорити правильні речі, треба правильно діяти.
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.