Марія Авксентіївна Примаченко (Приймаченко; 1908—1997) — майстер українського “наївного мистецтва”. На ґрунті народного декоративного малярства вона створила власний фантастично-умовний світ “форми абсурду”, яскравого “кольороносного” простору, орнаментальної ритмічності. У її творчості органічно поєдналися малюнок (графіка) і живопис. Малювала на ватмані, використовуючи акварель і, особливо, — гуаш, яка надавала соковитості і щільності зображенням квітів, птахів, звірів, орнаментів, сценок із народного життя.
Марія Примаченко згадувала: “Почалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...” Обдарованість дівчини не здивувала односельців: в селі Болотня на Київщині, де Марія народилася 20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) і прожила все життя, її мати, Параска Василівна, славилася як талановита вишивальниця, а батько, Авксентій Григорович, (сирота-приймак, звідки і походить прізвище), — як тесля-віртуоз, що майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських “головкастих” зображень.
До Марії образи приходили так: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”. Сюжети майбутніх творів народжувалися уві сні, марилися вдень: “А я гусей пасу. Чую: “чигирк” — то крокодил “чигиркає” під сороку. Дивлюся — верба схилилася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, дружина його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього — своє, а в тебе — своє”.
Напрочуд багата уява рятувала від страшної буденності: у дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — з дев’яти років — параліч ноги внаслідок нервового потрясіння (або хвороби типу поліомієліту). Вродлива та енергійна, все життя ходила з милицею. Пережила трагедію: на фронті загинув чоловік. Радість приносилаоо творчість: Марія Примаченко не тільки малювала, а й вишивала, розписувала кераміку. Майстер-кераміст Яким Герасименко віддавав Марії свої вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, блакитними мавпами, зеленими у квіточку крокодилами. Вірогідно, й сама робила керамічні скульптури. Єдина, що дійшла до нас — “Крокодил” (1937). Складала дотепні, іноді — дивні до абсурду назви до своїх творів: “Лев зламав дуба”, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Удав спіймав колобка”. Деякі підписи були навіть віршованими: “Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має”, “Собачка Ада не боїться гада”.
Особлива тема у творчості — зображення звірів, до якої художник звертається часто й охоче: і в київських Центральних експериментальних майстернях, куди Примаченко запросили у 1936 p., і під час ілюстрування байок — улюбленого жанру, книжок Михайла Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція “двочастинного” малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. Зображення звірів і птахів у примітивному мистецтві всіх давніх народів виникли як наслідок тотемізму — віри у походження людей від тварин, які ставали захисниками-покровителями певного племені (“звіриний стиль”). Звірі Марії Примаченко — постаті міфологічні. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині Примаченко у вигляді усіяної зорями істоти з короною і пишною бородою (“Синій бик”). Міфологічний сюжет вкладений і в підпис: “Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать — треба кобрів п’ять” (за міфом змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею). Часто у творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. Птахи і звірі, яких Марія Примаченко бачила на власні очі, одягнуті в умовно-декоративні шати, деколи їх навіть важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Інша справа — звірі, про яких доводилося тільки чути чи бачити їх на малюнках. На одній із робіт, датованій 1935 p., зображена мавпоподібна істота. До 1936 p. М. Примаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Тому істота з обличчям людини більше нагадує якусь сусідську кумоньку. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.
Объяснение:
Полное описание всего
Відповідь:Гороховий звір» - з усіх тварин, що малювала М. Приймаченко, він — найліричніший. У нього великі вуха і грива як у лева, тулуб прикрашають червоні «яблука», на чолі, переніссі і щоках — трикутники ластовиння та рожеві лапи, що закінчуються чи то кігтями, чи то клешнями. Круглі чорні очі дивляться допитливо.
Пояснення: