Солов"їна мова... Можливо, ви розумієте, які слова є у співі соловейка? Або ж можете вступити з ним у розмову? Ні? Я також. Бо у солов"я своя мова, саме її я можу назвати солов"їною. А в українців своя мова - українська. Саме нею з вами розмовляла ваша мама. Вона ж не тьохкала, правда ж, і не виводила якісь незвичайні трелі й колінця? Ні, скажете ви і будете праві. Мама, тато, дідусь і бабуся розмовляли між собою та й з вами звичайною людською мовою. Тоді навіщо повторювати чийсь не дуже вдалий, як на мій погляд, вислів?
Треба поважати мову - свою й чужу, бо так ми виказуємо повагу до всіх людей, що населяють земну кулю. У кожного народу своя мова. І це не солов"їна, не котяча, не вороняча мова - це людська мова. Все дуже просто.
Одного разу зі мною сталось дивне непорозуміння. Це був зовсім звичайний літній день. Я спочатку побачив хлопців, які досхочу потішалися над смішним чоловічком і над його смішною промовою. Від природи, я людина допитлива, тому і вирішив дізнатися, що ж там сталось. Одягнений він був у щось на зразок скафандра, який сяяв і переливався металевим блиском, немов зірка з новорічної ялинки. Його фігурку можна було б назвати стрункою, якби кишені не стовбурчились б від захованих в них бозна-яких цікавих штучок. Через каламутне скло шолома було видно, як чоловічок, відчайдушно кривляючись, ворушить губами. Схоже, йому було душно в цьому незручному вбранні, але він терпів. На грудях у крихітного космонавта висіла блискуча як і скафандр, металева коробка. Потім я зрозумів, що то був перекладач.
Я підійшов ближче. І сказав:
- Не дуже-то тямовитий у тебе костюм!
Крихітка-космонавт відповів:
- Нашій цивілізації так не здається.
Я вирішив запитати:
- А де ця ваша цивілізація? - О, дуже далеко! Я не знаю, як ви називаєте цю зірку. - відповів космонавт, вказуючи блискучою рукавичкою в небо. Але там не було ніякої іншої зірки, крім ласкаво сяючого сонця. - А як ти сюди потрапив?
- Мій космічний корабель вийшов зладу. Ходімо, я тобі його покажу.
Спочатку я мав сумніви. Але коли я побачив цей дивний пристрій - вони зникли. Це була не дуже велика посудина з безліччю кольорових вогників. Я хотів детальніше одивитися цей корабель, але коли доторкнувся до нього, то мне вдарило струмом. У голові запаморочилось і я впав. А коли відкрив очі, навколо не було нічого дивного. Друзі звичайно не повірили мені, коли я їм розповів про цей випадок. Але ж ви вірите?
Солов"їна мова... Можливо, ви розумієте, які слова є у співі соловейка? Або ж можете вступити з ним у розмову? Ні? Я також. Бо у солов"я своя мова, саме її я можу назвати солов"їною. А в українців своя мова - українська. Саме нею з вами розмовляла ваша мама. Вона ж не тьохкала, правда ж, і не виводила якісь незвичайні трелі й колінця? Ні, скажете ви і будете праві. Мама, тато, дідусь і бабуся розмовляли між собою та й з вами звичайною людською мовою. Тоді навіщо повторювати чийсь не дуже вдалий, як на мій погляд, вислів?
Треба поважати мову - свою й чужу, бо так ми виказуємо повагу до всіх людей, що населяють земну кулю. У кожного народу своя мова. І це не солов"їна, не котяча, не вороняча мова - це людська мова. Все дуже просто.