На дворі спекотне літо. Наступає надвечір'я. День був дуже довгим, здається, він тривав вічність. Тихо дзвенить вода, і сонячні промені ніби купаються в ній. Лісові мешканці ховаються в тіні дерев, а люди розходяться по домах. Лише одинокий човен пливе по просторах річки. Сонний весляр прямує додому. Зелені береги широко розгорнулись, а сумні дерева стоять ледь похилившись. Все це надає картині природних краєвидів тривожності. На задньому плані зображена козача гора, все така ж велична і красива. В чистій воді річки віддзеркалюються дерева, човен, гора. Спокійний відтінок неба налаштовує на приємну атмосферу. Ліричний настрій приходить до мене кожен раз, як я дивлюся на картину В.С. Васильківського «Козача гора».
Я розмовляю українською мовою. Вона ж об’єднує нас, українців. Адже кожна мова ідентифікує свій народ серед родини народів планети. Також українська мова - мова моїх предків, вона рідна для мене. Вона звучить у рідній оселі, так мене навчили батьки. Я спілкуюся нею з людьми, що мене оточують. Вона милозвучна і образна. Також мені дуже подобається українська пісня. Не хочу засмічувати мову поганими словами.
Без мови нема народу, а я не мислю себе без України. Ось тому я розмовляю українською мовою.