Дивився у вікно претемне, знадвору бачив відбиток своїх гнівних, палаючих очей.Його очі, водночас ще чиїсь, вимогливі ,незліченні.Мертвих, і живих ,і ненароджених!
Писати негайно!
Мозок палить гарячка, а душу тривога,гнів .Нехай.Життя таке нетривке. Війнув вітерець і загасив свічку. Все передумане із земляками на рідній, "не своїй землі" ,вилити запеченим кров'ю словом у посланіє. Він вкладе в нього наболіле ,про минувшину ,сьогодення ,а найбільше про майбутнє.Змусить кожного задуматись над ним!
Усю ніч писав, виснажуючи себе до останку, а тоді запропонував послухати вірному землякові.
Тарас читав наче й не одному товаришеві, а всім дідам та прадідам, уславленим у боротьбі за волю, живим час від часу ,забуваючи про найсвятіше - нащадкам, що їм належатиме берегти й любити рідну матір.
Давно вже нездужається поетові. Інший відклав би перо, а Шевченко - нізащо. Нізащо - коли нездужається Україні.
самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий?
Дуже близькою частиною мови є дієприкметник
вказуе на ознаку
запаху (п’янкий, запашний),
кольору (білий, зелений),
віку (старенький, давній),
розміру (величезний, середній),
матеріалу (діамантовий, дерев’яний),
якості (твердий, гнучкий),
принадлежності (зятів, сестрин),
простору (далекий, близький),
часу (ранній, вчорашній)
внутрішні властивості (добрий, щедрий),
зовнішні прикмети (смаглявий, чепурний),
ознаки за відношенням до місця (міський, районний).
У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю