На мою думку, Мова — одна з найбільших цінностей у нашому житті, яку ти не вибираєш: вона дана тобі батьками як спадок, який маєш любити й берегти, щоб передати власним дітям.
Объяснение:
По-перше, Мова — це насамперед духовний материк, тобто не лише країна, у якій ти народився, а й усі духовні надбання роду й народу: мова, пісні, традиції, звичаї, які відповідають твоїм ментальним особливостям
Яскравим прикладом усвідомлення цього є моя сім’я, де панує пошана до традицій, моральність, прагнення знати народні звичаї й дотримуватися їх: усі ми розмовляємо українською й любимо співати народні пісні, а святкову сорочку кожному власноруч вишила мама; щоліта мандруємо стежками України (у першому поході мене, піврічного, ще несли в спеціальному рюкзачку); допомагаємо дідусям і бабусям поратися на городі, у саду, учимося жити так, щоб не було перед ними соромно.
По-друге, навіть якщо людина з якоїсь причини змушена жити поза межами рідної землі, вона несе у своєму серці часточку Батьківщини. Прикладів цього в літературі сила-силенна.
Чи не найяскравішим серед них є творчість Тараса Шевченка, зокрема його поезія «І виріс я на чужині…», у якій Кобзар пише, що для нього немає нічого кращого, як «Дніпро та наша славная Вкраїна…». Глибинним розумінням патріотизму вражають «Кам’яний хрест» Василя Стефаника і «Волинь» Уласа Самчука, поезії Олександра Олеся та Євгена Маланюка. Отже, Мова — це найцінніший дар твого народу й роду. Це не тільки земля, на якій ти народився та проживаєш, а й уся духовна спадщина твоїх пращурів, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди
Обов’язково попереджайте, якщо ви спізнюєтеся або не зможете прийти.
Увійшовши в будинок, привітайтеся не тільки з господарями, але і зі всіма присутніми, якщо з кимось незнайомі, відрекомендуйтесь.
Не фамильярничайте, не чіпайте руками інших гостей без необхідності.
Не набридайте розмовами, умійте почути та інших людей.
Не крутіть у руках сумочку, капелюх, парасольку — їх слід залишити в передпокої.
Навіть якщо ви щось не їсте, за загальним столом не сповіщайте про це всіх присутніх, просто відставте не вподобану вам страву в бік.
Не зловживайте часом господарів, не затримуйтеся в гостях допізна.
Объяснение:
Якби у мене була машинка часу (якась портативна, куплена до дня народження в супермаркеті), я насамперед відправився б у дитинство своїх дідуся і бабусі. Аж надто цікаво вони про нього розповідають. Дитинство це було п’ятдесят років тому.
Дід і бабуся росли радянськими дітьми, з червоними значками жовтенят, а потім і піонерами з червоними краватками на білих сорочечках. Я уявляю, як пішов би по вулиці і зустрів би їх, коли вони поверталися зі школи. Вони жили в одному районі міста, тільки ходили в сусідні школи.
Бабуся грала в ляльки, а дід – машинками і солдатиками, адже тоді не існувало ще ніяких ігрових приставок і “мобілок”. Чи не сиділи діти за комп’ютерами і планшетами годинами. Книги для навчання вони шукали не в Інтернеті, а в бібліотеці. І білизна в пральній машинці доводилося викручувати самому, автоматів не було.
А так все виявилося б мені знайомим. Так само їздили вулицями авто і трамваї, так само діти дивилися телевізор після уроків: тільки каналів налічувалося всього два. Тому “на мультики” діти з двору все скопом бігли по домівках. Всім потрібна програма ТБ, в ній червоною ручкою обводили цікаві передачі. А якщо з поштової скриньки раптом вкрали дорогоцінну газету з програмою ТБ, то це просто катастрофа!
Я сів би з дідом пообідати після школи, включив би його бобінний магнітофончік – супертехніку того часу. Зараз тільки в музеї та антикварній крамниці їх і побачиш.