буду писати про вулицю мого дитинства від себе.
Як втону в згадках про дитинство. Пам'ятаю друзів, веселі моменти, місця, вулиці... Найрідніші вулички, повністтю засаджані деревами й квітами. Йдеш а тобі з лівої сторони тюльпани, з правої гвоздики, іриски(півники). А які смачні сусідські абрикоси і вишні. Такі соковиті, налиті... Взимку, коли все вкриває біла ковдра, не менш гарно. Ти йдеш немов у зимовій казці. Усі дерева білі, вкриті снігом, а тому що їх багато і високі то складається враження немов під кришталевою чарівною аркою проходиш.
Це такі незабутні емоції...
Я проживаю у селі Великі Бірки, майже на його окраїні, на вулиці Євгена Коновальця.
Вона не дуже довга, проте широка. У кінці вулиці — сільський стадіон. Біля нього — пасовище, на якому випасають худобу.
Вулиця Є. Коновальця дуже гарна у будь-яку пору року. Влітку вона буяє зеленавістю високих тополь, які ростуть по обидва боки вулиці. Коли ввечері йдеш вулицею, тебе обдають дивні пахощі з кожного городу. Ніякі французькі парфуми не зрівняються із запахами городніх квітів!
Восени моя вулиця барвиста. Цвітуть чорнобривці, майори, айстри, хризантеми. Цієї пори вона пахне квітами і димом від спаленого листя та бадилля.
Але найбільше я люблю свою вулицю взимку. Все навколо біле-біле. Снігові шапки на хатах та деревах, сніговий килим на землі творять казкове диво. Взимку вулиця пуста: ні людей, ні худоби, ні птиці. Лише поодинокі перехожі та галасливі діти будять сільську тишу.
На нашій вулиці немає громадських споруд, лише одноповерхові будинки.
Раніше я жалкувала, що не живу у місті в багатоповерховому будинку. Але зараз розумію, що мешканці нашої вулиці — багаті люди, адже ми маємо власні садиби.
Єдине, що хотіла б змінити на своїй вулиці, — обладнати сучасний стадіон і збудувати невеликий кінотеатр.
Коли виросту, здобуду освіту, обов'язково докладу зусиль, аби мрія збулася, бо я дуже люблю свою вулицю.