Наведу цікавий приклад з власного життя. Нешодавно мене дуже вразив один вчинок. Відпочиваючи влітку в лісі, я стала свідком жахливої ситуації. Маленька дівчинка безжалісно ламала гілки дерев і шкодила кору ножем. Коли я запитала ї про причину поводження, то вона поскаржилась на поганий настрій. Я вирішила провестиз нею виховну розмову, розповідаючи про те, що вона вчиняє погано, і що природа не винна у поганому настрої. Вона дійсно засоморилась і попрохала вибачення, обіцючи більши ніколи так не робити.
Людина і природа міцно взаємопов'язані між собою і ми повинні сприймати природу не тільки очима, а й душею, серцем.
Цей приклад був наведений не даремно: я хочу щоб кожен з вас задумася над своїм ставленням до природи! i
Звертаючись до розповіді М. Шолохова «Доля людини», в першу чергу, слід зазначити, що в цьому творі письменник через долю конкретного героя показує життя багатьох народів – долю Радянського Союзу в епоху Великої Вітчизняної війни. У той же час, «Доля людини» не просто розповідь про військові події, але, звичайно ж, і дослідження внутрішньої трагедії особистості.Головний герой оповідання – «роботяга» Андрій Соколов – збірний образ усього російського народу, якого скалічили важкі роки війни. Як і тисячі інших людей, до Великої Вітчизняної війни герой вів звичайне, тихе життя трудівника. Працював, мріяв про прекрасне майбутнє для себе і для своїх близьких. Але війна зруйнувала всі ці устремління, докорінно змінила долю Соколова. Він, як і мільйони його співвітчизників, проти своєї волі був відірваний від сім’ї, рідного дому, мирної праці.
На мій погляд, війна – та сила, яка в повній мірі розкриває сутність кожної людини, показує її такою, якою вона є насправді. Так, опинившись у німецькому полоні, Андрій Соколов зустрічає різних людей. Наприклад, перед нами виникає образ лікаря, який прагне виконати свій професійний обов’язок, незважаючи на всі труднощі: «Я – військовий лікар, може бути, можу тобі чимось до Але, в той же час, ми бачимо людину, яка від жаху і страху забула про поняттях честі та морального обов’язку. Я кажу про зрадника, який хотів видати фашистам взводного – «худенького такого, кирпатенького хлопчину».
Письменник показує нам, що на війні є не тільки герої, але й ті, хто поступився моральними і духовними принципами заради збереження власного життя. Але М. Шолохов стверджує, що таких людей все ж мало. А більше за інших – тих, які заради щастя своїх близьких, заради щастя свого народу готові пожертвувати собою. Таких, як Андрій Соколов, таких, які ніколи не приймуть зраду і не підуть на зраду. Саме тому головний герой вбиває «відступника від Батьківщини», вважаючи, що зрадник – «гірше чужого».
І у фашистському полоні, незважаючи на нелюдські умови, Соколов зумів зберегти в собі людину – не втратив почуття власної гідності, справедливості, співчуття. У всіх випробуваннях героя підтримувала думка про те, то він радянська людина і що він не повинен бути гідним цього високого звання. Саме тому навіть при зустрічі з лагерфюрером Мюллером, коли Соколову загрожувала смертельна небезпека, герой поводився надзвичайно гідно: «Щоб я, російський солдат, та став пити за перемогу німецької зброї?!». І «відвоював» собі право на життя, заслуживши пошану ворога-фашиста: «Ти хоробрий солдат. Я – теж солдат і поважаю гідних супротивників». Вибравшись з полону, Соколов дізнається, що війна забрала в нього сім’ю, і тепер він залишився зовсім один: «Була родина, свій будинок, все це ліпилося роками і все звалилося в єдину мить».
Вчитуючись в ці рядки, ми розуміємо, що доля Андрія Соколова не одинична, що під час Великої Вітчизняної війни таке життя було у багатьох російських людей, така доля була у всього радянського народу. У кожному будинку, в кожній родині були ті, кого забрала жорстока війна. Їх близьким тільки й залишалося, що, згнітивши серце, йти до перемоги – йти до кінця. Ніщо не могло зламати дух народу, його волю та прагнення. Люди йшли вперед, незважаючи на біль, страждання і втрати. Так і Андрій Соколов, втративши рідних людей, все-таки знаходить у собі сили жити далі, хоча і у нього бувають хвилини, коли сумніви і внутрішня образа долають: «За що таке покарання?»
Що ж сприяє внутрішньому воскресінню головного героя? Маленький хлопчик Ванюша відроджує Андрія Соколова. Саме завдяки Ванюші ця дивовижна людина перестає бути самотнім. Головний герой дарує свою любов, свою теплоту, яка все ще була в його серці, сироті і замінює Вані батька. Таким чином, М. Шолохов в оповіданні «Доля людини» ще раз доводить, що тільки правда, почуття власної гідності, патріотизм і всепоглинаюча любов здатні зберегти в людині найкраще і вести його по життю.
На прикладі долі головного героя оповідання Андрія Соколова письменник створив картину життя цілого народу, якому довелося винести тяготи військових років. Шолохов розповідає про героїзм радянських людей, які так і залишилися не зламані і не підкорені.
На мій погляд, хоча війна і прирікає людей на страждання, але, тим не менш, виховує в них волю і характер. Незважаючи ні на що, вона зберігає і навіть збільшує любов до оточуючих. І в цьому, я думаю, і проявляється героїзм. Героїзм, який робить людину справжньою особистістю, героїзм, який і є основою людської долі.
Між підметом (групою підмет0)
присудком (групою присудка) з Ус
розділових знаків уживається ^
336
Гоаматика: морфологія, синтаксис
ки тире. Найчастіше ставиться на
місці пропущеної в теперішньому
часі дієслова-зв’язки бути (є) при
складеному іменному присудку.
Тире ставимо:
• Якщо підмет та іменна частина
складеного присудка виражені
іменниками в називному відмінку:
Краса душі, краса любові —
Найвища на землі краса.
В. Сосюра.
Праця людини — окраса і слава,
Праця людини — безсмертя її.
В. Симоненко.
Мій рідний дім — душі свята
основа,
Життя мого безсмертне джерело.
А. Семенюк.
• Коли підмет і присудок виражені
неозначеною формою дієслова:
Лиш боротись — значить жить
(І. Франко).
Вік прожити — не ниву пройти
гомінку (А. М алиш ко).
Жити — це лицедіяти: кожен з
нас грає якусь роль (В. Дрозд).
Життя прожити —
потоптати сум,
Єством своїм прославити
Людину!
А. М ’ястківський.
‘ Якщо один з головних членів ре
чення виражений інфінітивом, а
Другий — іменником у називному
відмінку:
Стояти над своїм життям — це
велика честь (Ю. Яновський).
Мислити і творити — це для пись
менника його фах, його повсяк
денність ( О. Гончар ).
Сприймати світ всерйоз — це
твоя повинність (І. Драч ).
Найвище уміння — почати спо
чатку життя, розуміння, дорогу,
себе (Л. Костенко).
• Якщо обидва головні члени вира
жені числівниками:
Два на п’ять — десять.
• Якщо перед присудком стоять
частки це, то, ось, значить:
Поезія — це завжди
неповторність,
Якийсь безсмертний дотик
до души
Л. Костенко.
Червоне — то любов, а чорне —
то журба (Д. Павличко).
Тире не ставимо:
• Якщо іменна частина складеного
присудка виражена прикметни
ком, дієприкметником, прикмет
никовим займенником, порядко
вим числівником:
Ніч прекрасна. Море тихе і
спокійне.
Небо високе-високе, синє та хо
лодне. Небо закрите хмарами.
Сірим серпанком заслані поля.
Він наш, а ми твої. У списку я
перший.
337 УКРАЇНСЬКА МОВА
Але для смислового та інтонацій
ного виділення перед таким при
судком можна ставити тире:
Люди — прекрасні (В. Симоненко).
Людина смертна, а народ — без
смертний (С. Крижанівський).
• Якщо підмет виражений займен
ником:
Я син свого часу і весь належу су
часникам своїм (О. Довженко).
Україно! Ти моя молитва, ти моя
розпука вікова (В. Симоненко).
Якщо ж на підмет-займенник па
дає логічний наголос, тире ставимо.
Порівняйте:
—Ні! Я жива! Я вічно буду жити!
—Хто ж ти така?
—Я — Мавка лісова.
З те. Лесі Українки.
Пісня! Вона — серце народу, його
душа, його крила (В. Качкан).
• Якщо перед присудком, що має по
рівняльне значення, стоять спо
лучники як, мов, ніби, наче та ін.,
тире ставимо лише при логічно на
голошеному присудку й наявній паузі між підметом і присудком
(авторський знак):
Промені як вії сонячних очей
(П. Тичина).
Вечірня радість — мов далекі
дзвони,
Мов відголос, мов спомин, мов
луна.
М. Рильський.
Весна — неначе карусель (Б.-і.а н,
тонич).
Ніч — мов криниця без дна
(М. Рильський).
Місто — немов сузір’я (Ю. Андру.
хович ).
• Якщо підмет виражений словами
це, то, тире ставимо залежно від
логічного наголосу на ньому:
Ця дівчина не просто так Маруся
Це — голос наш. Це — пісня.
Це — душа.
Л. Костенко.
• Якщо перед присудком, вираже
ним іменником, стоїть частка не:
Серце не камінь. Молодість —
буйність, а старість не радість
(Нар. те.).
• Якщо присудок стоїть перед підметом:
Хороша-таки штука життя
(А. Головко ).
Воістину прекрасен світ вночі
(Є. Плужник ).
Найчистіша душа незрадлива
(В. Симоненко).
• Якщо присудок виражений імен
ником чи займенником у непря
мих відмінках:
Я від коріння. Я із первовіку
(Б. Олійник ).